Відоме й невідоме про українську хату
Українки, які підкорили Голівуд
Марія Примаченко
ТОП-10 найсильніших країн світу, якими керують жінки
Медовий місяць та шлюбні традиції українців
Сага про сільську жінку
Дружини гетьманів України: забуті долі
Коли дитина готова до школи?
Street Workout  популярний серед українських дівчат

Фізіологічний цикл української жінки вперше дослідили на рівні етнології – науки, що вивчає народи.

1 березня в Києві відома вчена – науковець Ірина Ігнатенко презентувала власне  дослідження під назвою «Жіноче тіло у традиційній культурі українців».

  Книга розкриває таємниці буття життя жінки, які мало досліджені в українській культурі. Зокрема, це особливості жіночої фізіології, інтимних відносин, гігієни статевих стосунків, способів контрацепції та позбавлення небажаної вагітності.

  Багато матеріалів до книги були зібрані в сільській місцевості та доповнені відомостями з друкованих джерел та архівів.

   Варто зауважити, що тема жіночого тіла в українській культурі майже не розглядалася до цього часу, тому робота викликала щире зацікавлення в Україні.

Як зауважила дослідниця української жіночої історії Оксана Кісь, книга Ірини Ігнатенко «Жіноче тіло у традиційній культурі українців» своєю науковою сміливістю і чесністю розбурхала академічне життя в Україні.

Водночас вона є чудовим пізнавальним і екзотичним чтивом для великої читацької аудиторії, оскільки зриває пелену фальшивої пасторальності з народної культури і представляє її як неоднозначне, але багатогранне і колоритне явище.

 Книга складається з восьми розділів, які крок за кроком розкривають становлення жінки. Дослідниця протягом десяти років об'їздила 108 сіл Полісся, Черкащини, Полтавщини, де опитала по дві-три старожительки.

«ТІЛО САМІЙ ЖІНЦІ НЕ НАЛЕЖАЛО»
– Десять років тому я вступила до аспірантури й досліджувала народну медицину українців Полісся, – розповідала  кандидат історичних наук, доцент Київського національного університету ім..Т.Шевченка Ірина Ігнатенко під час презентації наукової монографії «Жіноче тіло у традиційній культурі українців».

– Ця тема потребувала польових досліджень, опитувань літніх жительок-інформаторок. Вони розповідали мені багато цікавого не лише про медицину, а й про жіноче тіло. Цю тему практично ніхто із дослідників окремо не висвітлював, бо за радянських часів писати про жіноче тіло та секс було неприпустимо.

  – У процесі досліджень дійшла висновку, що тіло самій жінці не належало, – дивує пані Ігнатенко. – Воно належало соціуму, в якому вона проживала, громаді. Бо на кожному етапі фізіологічного розвитку на тіло жінки накладали певні табу, обов'язки та заборони. Коли жінка цього не дотримувалася, то випадала із соціуму й дуже від цього потерпала. Тіло українки було об'єктом соціального контролю. Сама жінка – об'єктом серйозних обмежень.

   Аби роз'яснити, чому тіло жінки їй самій не належало, пані Ірина розповіла про обряд комори, без якого весілля не могло відбутися у низці регіонів України.
А відбувалося це так: після частувань наречену обов'язково обстежували гості з боку нареченого (роздягали, перевіряли волосся, дивилися між пальцями,) аби не мала вона ніяких голок, шпильок та не зімітувала цноту.

   По тому, як молодих заводили в комору, вся публіка чекала на результат. На виконання шлюбних обов'язків молодим виділяли від 5 до 30 хвилин, не більше. І от дружок міг стукати й запитувати: «Чи вже можна зайти?», свахи співали, а дружки перепитували: «Чи скоро?». Насправді це годі уявити. Бо наречених не залишали в спокої у такий відповідальний час. Зрозуміло, що в таких обставинах виникали проблеми: молодий фізіологічно не міг упоратися зі своїм обов'язком.

   – «Часто, буває, такий страх доходить з молодим, що даже до плачу», – цитує респонденток пані Ірина. – А якщо наречений не міг «добути калину», то молоду звинувачували, що вона наслала на нього імпотенцію за допомогою магії, аби приховати свій проступок. Однак, якщо молодий не міг, «то його заміняв дружко»! Уявляєте? Окрім того «калину» могли добувати сама молода або свахи! Не важливо було, хто в дівчини стане першим чоловіком, важливо, аби вона втратила цноту саме на весіллі.

Дослідниця додає, що наречена належала не нареченому, а його роду. Вона мусила представити як доказ невинності скривавлену сорочку, яку вивішували на жердині й носили селом. Тоді прославляли молоду та її рід. Навіть вели молодуху до вулика й садили на нього, бо вважали, що її чистота – це багатство, заможність, достаток, який передасться на господарство і на весь рід. Така собі кровна жертва, певне освячення роду. А коли дівчина «втратила віночок до шлюбу», то всіляко гнобили і її, і її батьків...

    Ставалося, що дівчина втрачала цноту під час вечорниць і переходила у статус покритки. Тоді з неї знущалися, а заміж вона могла вийти хіба за вдівця. Ірина Ігнатенко каже, що ідеальний життєвий сценарій жінки мав бути такий: народилася, охрестилася, до двадцяти років вийшла заміж, народила дітей, а коли ставала старою, то мала найвищий статус у сільській громаді: могла бути повитухою та знахаркою. Покритки та вдови у цей сценарій «не вписувалися».

ЖОДНОГО СЕКСУ ПЕРЕД РИБОЛОВЛЕЮ, ПОЛЮВАННЯМ, ОРАНКОЮ ТА ...ЗАМІШУВАННЯМ ХЛІБА

   Пані Ірина повідала про чимало вірувань, пов'язаних із менструальним циклом, адже жіноча кров «вважалася нечистою, брудною». Тому в цей період на жінку накладали низку табу: вона не могла відвідувати родинні обряди, весілля, похорон. Жінці, яка мала місячні, заборонялося виходити в сад, бо це могло призвести до всихання дерев, сіяти городину, сапати, бо все виросте несмачним і з дефектами. Не можна було збирати гриби, трави, бо вони втратять лікувальні властивості...

А ще в традиційному суспільстві вважалося, що жінка має народжувати стільки дітей, скільки дав Бог. Проте й колись були контрацептиви, їх заміняли трави та магічні заходи. Приміром, вважали, що коли спалити у печі сорочку, на якій була місячна кров, примовляючи: «Як ця кров на пічці печеться, так щоб і діти попеклися у моїй утробі», то спалиш увесь подальший приплід.

    Аборти робили веретеном або гусячим пером. Але ці процедури були дуже небезпечними: часто ставалося зараження, і жінка помирала. Знаючи це, мало хто на таке наважувався. До того ж українки були дуже набожними й це їх стримувало від убивства ненародженої дитини.

   – Кохатися дозволялося украй рідко, – конкретизує пані Ігнатенко. – Не можна було цього робити по середах, п'ятницях, неділях, у преславні свята й під час чотирьох річних постів. Себто лишалося дуже мало днів, коли «можна». І це була своєрідною контрацепцією.

   Приміром, вважали, що коли на Благовіщення чоловік із жінкою кохатимуться, то в них народиться сліпе дитя. Чоловікам заборонялися статеві зносини перед риболовлею, полюванням, оранкою, сівбою, колінням свині. Жінкам – перед виготовленням основи тканини, готуванням страв, замішуванням хліба, під час місячних.

    – Як на мене, то традиційне суспільство було дуже жорстоким, – підсумовує Ірина Ігнатенко. – Просто зустрітися й поговорити хлопцеві й дівчині на вулиці серед білого дня вважалося вершиною непристойності. Коли жінка відходила від стандартів, які встановлювало суспільство, її життя було зламаним.

Використання матеріалів з сайту можливе лише при умові активного відкритого для пошукових систем гіперпосилання на zhinka-online.com.ua