Вона нагадувала хліб

Олена Руда 

ruda   Людське життя, взагалі, – хліб. Сієш, чекаєш, поки дозріє, домовляєшся про комбайн, молотиш, сушиш, збираєш у мішки, носиш, везеш молотити на борошно або згодовуєш зерном…

        Усе починається передвесільними шишками, лебедями на весільних короваях. Вона його любила. Любов на черені. Розпечена. Йде пар. Боїшся обпектися. Тому перекладаєш відламаний шматок з руки в руку і дмухаєш на нього. Чи могла б вона пригадати, коли він вдарив її вперше? Жінки запам’ятовують перший поцілунок, перший секс.

Жінки-поетки пам’ятають перші вірші. Жінки-художниці пам’ятають перші малюнки. Перший сніг, перший клас, перші кроки першої дитини, Петро І, перші кроки другої дитини, перший весняний грім, перше місце, перший ліпший… А перші побої? Коли не хочеться йняти віри. Шкіра дрижить. Життя видається порожнім, як пляшки з-під його пива.

Вона нагадувала хліб. І боялася за свої маленькі крихти. На ніч вона читала їм томик Куна про античність. Діти-атланти тримають на свої плечах сім’ю. Щоб вона не впала і не розбилася. Але скільки можуть витримати ці маленькі плечі?

Вона не купувала звичайного хліба. Тільки порізаний. Страх перед ножами і перед самотністю. Страх, від якого вона поцвіла, почерствіла… Він атеїст. Одного разу, коли Великдень збігався із датою народження Леніна, вони вкотре посварилися. І в час, коли люди б’ються яйцями, христосячись, він бив її. А по тому пішов пити пиво на площу.

Людське життя, взагалі, – хліб. Усе закінчується куснем над чаркою і коливом по колу. Діти ж тепер ніби проскурки, які залишаються після служби в церкві.

* * *

В.

Мій коханий

пише

гуцульську Євангелію

на острові

Кар-Патмос.

Я пишу моєму коханому

пісні листи.

Він відповідає,

що настане час

і Ісус вдягне

гуцульське вбрання

і босоніж

піде збирати гриби.

І будуть гриби, що сховаються.

І будуть гриби червиві.

І буде багато білих грибів.

І коханий пише,

що не треба ховатися

від кошика Ісуса.

На острові Кар-Патмос

хмари над горами

наче

німби над янголами.

Мій коханий

надсилає мені звідти

світлини.

На звороті він пише,

що люди – дерева,

що їх місія – рости,

що люди – дуби,

їх місія – жолуді.

Поки коханого нема,

до мене приходить

його вуйко Николай.

Такий високий,

що головою б’ється в одвірок.

Вірить

в одно хрещення на відпущення гріхів

і в життя будучого віку.

Вірить,

що я дочекаюсь свого коханого.

І каже,

що з мене буде хороша мама.

І ще часом

він косить коло хати

або часом рубає дрова.

На Покрову я вислала коханому

теплих речей,

але він надіслав усе назад,

написав, що коли йому холодно,

то Ісус дає барвистого ліжника.

Написав, що в Ісуса багато таких

ліжників.

Головне – прагнути того тепла.

Час розгортався,

як сторінки Біблії.

І було Різдво.

Я само варила кутю,

як прийшов вуйко Николай

з листом від мого коханого.

Там писало,

що діти – вівці,

що батьки – чабани,

що проблема батьків і дітей –

це проблема паші.

І більше нічого не писало.

Мій коханий ставав аскетом

і переставав бути моїм коханим.

На Великдень я написала

лише два слова:

– Христос воскрес!

– Воістину воскрес, Маріє, –

відповів мій… мій…

– Я не Марія…

Вуйко Миколай кажуть,

щоб не плакала,

кажуть, що Бог не без милості,

козак не без щастя.

– Я не козак…

На Спаса наснився сон

ніби коханий іде повз нашу хату.

Вибігаю.

– Куди ти?

– На Таємну вечерю.

Не відпускаю.

– Візьми й мене з собою.

– Тебе не кликали.

Він йде далі.

Біжу за ним:

– Візьми… візьми з собою.

Коханий зникає.

Зникає наша хата.

Сон

ніби сіно

згорів.

Мій коханий не зник безвісти.

Він залишив гуцулам Благу Вість.

І я

ніби сіно в копиці

збираю

слова з неї у свою душу.

І чекаю запрошення

на Таємну вечерю.

А вуйко Николай казали,

що з мене була б хороша мати.

 

* * *

ця гірська річка –

це очі моєї дитини.

в мені живуть гори

і дитина живе в мені.

вона штовхає мене у живіт

бо там багато смерек

і повітря таке чисте

що важко дихати.

мій живіт – Карпати.

і вона сидить на Говерлі

й сміється.

і від того сміху

мій живіт дрижить

ніби в горах землетрус

і щоб заспокоїтись

я беру тенета

і йду до гірської річки.

мо

спіймаю

донечку

 

* * *

не знаю

як ся мають

наркомани і алкоголіки

транвестити і геї/лис(чи лез)бійки

(навіть не знаю,

як правильно пишеться

останнє слово)

як ся мають

діти в колонії

мужики на зоні

повії

як ся мають

черниці

бездітні мами

божевільно-юродиві

як ся мають

невиліковно хворі

і невиліковно здорові

не знаю

але хочу знати

беру торбу на плечі

ключів не беру

на порозі

хапаєш мене за руку

дивлюся в твої

мольфарські очі

в них – Карпати

і я залишаюся в них

тримаю твою руку

стою на порозі

і не знаю

як ся мають

очі інших...

 * * *

вона мала такий альбом,

де на всіх фотокартках

лише вона і Ленін.

вона обіймалася з пам’ятниками.

вона ходила вулицями,

що носять його ім’я.

вона була комуністкою

з великої літери «ка».

мала повне зібрання його творів.

вечорами вона читала

своїм дітям

найкращі уривки.

і коли Великдень збігався

з датою народження Леніна,

то вона приносила йому

до пам’ятника на площі

шматочок свяченої паски.

може, на ніч вона казала:

«Леніне наш, що єси на площі...»

 

ФЕМІНІСТИЧНЕ

не хочу принца

хочу коня

щоб прокидатися вранці

від його іржання

щоб розчісувати йому гриву

щоб піклуватися про нього:

сіно, водичка, тирса…

принесу йому до хліва тєлік

хай дивиться

кінські перегони

викидатиму від нього гній

і певно

поклею шпалери в хліві

не хочу принца

хочу коня

уві сні він посміхатиметься

своїми великими зубами

сидячи на білому принці

вйо, вйо,

мій конику на білому принці

 

* * *

ми в дитсадку:

ти – малий донжуан,

я – мала хуліганка.

нас групою виводять на прогулянку,

ти збираєш кульбабки

і даруєш кожній дівчинці по три.

кожна тебе цілує в щічку.

я споглядаю.

потім набираю в жмені піску.

до кожної кульбабихи підходжу по черзі.

– Відгадай загадку, – кажу.

– Ну.

– Не їсть, не п’є, а ходить і б’є.

кульбабиха довго думає...

– Не знаю.

– От тобі, – і сиплю їй ув очі пісок.

кульбабиха плаче.

і потім усі йдуть спати.

батьковий пасок і куток

чекатимуть вдома –

чого не витерпиш заради кохання?

на наступний день

у час для ігор

ти роздаєш кожній дівчинці по матрьошці.

я споглядаю.

розумію, шо пісок – не метод.

підходжу до кожної матрьошки по черзі.

згадую про вчорашній пасок.

хто сказав,

що любов – казка?

кажу матрьошечці:

– Відгадай загадку.

– Ну.

– Не їсть, не п’є, а ходить і б’є.

– Не знаю.

– На тобі, – і жменя з піском

перетворюється на кулак.

і от я в кутку.

навколішках.

на горохові.

– Подумай про свою поведінку, –

батько каже.

і я думаю, що можна

цим кульбабихам-матрьошечкам

повимазувати волосся манною кашею,

можна повиливати їм на спіднички

компот із сухих фруктів.

і от наступний день.

і час спати.

і всі сплять.

тільки я не їм – не п’ю – не сплю.

я думаю про тебе.

і годинник на стіні

не їсть – не п’є –

ходить і б’є.

і ти – великий донжуан,

а я велика хуліганка.

і з дитсадка залишилися тільки світлини,

де кульбабихи-матрьошечки вбралися у

сніжинок,

а ти – дід мороз,

і в тебе є снігурочка.

а я сніговиха.

і в мене нема сніговика.

 

* * *

діти, народжені в епоху НТР,

перше слово кажуть «гугл»:

– угу... гу... угу... гугл!

мамам, звісно, кривдно

рівнятися з пошуковою системою...

бо і я хотіла стати мамою,

а стала перфокартою...

діти, народжені в епоху НТР,

малюють себе

з дисплеєм замість голови.

на ніч мами їх вимикають

із загальної системи.

на ранок – вмикають.

у дитсадку діти,

народжені в епоху НТР,

на асфальті малюють

виховательку

з дисплеєм замість голови.

вихователькам, звісно, кривдно,

бо діти попередньої епохи

малювали сонечка.

– угу... гу... угу... гугл!

 

ЙОЦ, або ПІСНЯ БЕЗ СЛІВ

...слемерам, Франківську і гуртові «Кіно»

та коли є в кишені пачка цигарок і квиток...

 

(всі дороги ведуть до Сан-Франківсько),

все гаразд!

сан-франківська бруківка чекає на твої кеди.

фонтан чекає на твій прихід.

ти приходиш і палиш цигарки –

все гарно!

ти посміхаєшся,

коли бачиш маленьких дітей і закохані пари.

посміхаєшся, прямуєш до бару –

все файно!

але раптом з’являються

мама Анархія, батько Портвейн,

беруть тебе під руки,

кажуть:

– Доню, це все до дупи,

йдемо додому!

і ви йдете у свої конопляні степи,

дорогою ти викидаєш квиток,

цигарки не викидаєш.

батько каже,

що завтра з конопель-самців

треба зібрати насіння.

мама каже,

щоб позбирала з конопель-самок

цвіт для сушіння.

каже, щоб стебла з листям

позбирала в копиці:

коли висохне –

буде коровам на зиму.

і ти прокидаєшся зранку,

йдеш займатись конопляним хазяйством,

коли раптом зустрічаєш майбутнього зятя

на ім’я Йоц.

і він каже,

що смерть варта того, аби жити,

а любов – того, аби чекати.

і тепер Йоц твій пацан, а ти його дівка.

всі дороги ведуть до Сан-Франківсько

і тому ви туди тікаєте.

там бомжуєте.

палите цигарки і потім цілуєтесь,

ніби дві попільнички.

йоцові губи претендують на твої губи.

йоцові руки претендують на твої груди.

і все круто!

але раптом Йоц каже:

я йду, зачини за мною двері.

і ти могла б розплакатися,

могла б покінчити життя самогубством,

могла б піти в монастир

чи повернутися в конопляні степи.

могла б,

але ти у Сан-Франківсько

і в кишені є пачка цигарок,

а значить –

все гаразд!

все гарно!

все файно!

все круто!

і ти просто кажеш Йоцові:

смерть варта того, аби жити,

любов – того, аби чекати.

і йдеш до бару.

 

* * *

Ця аптека – для душевнохворих.

Тут пахне спокоєм, бромом,

ромовими цукерками (хабар аптекарці).

Тут теки зі списками ліків,

Рільке у перекладах Стуса.

Ця аптекарка теж душевнохвора.

Море порад дає...

Говорить віршами.

– Вір, – каже, –

бо віра –

найсильніша мікстура.

 

ЕПІСТОЛЯРІЇ 19

1.

моя літня душа

шкутильгає на пошту

за пенсією.

на поштамті

велика черга,

питають,

як здоров’я.

опускаю голову:

– …Вірші більше не пишуться…

2.

мого пса звати Пілат.

в його єрусалимській будці

полин від бліх і солома.

на даху будки – уламки шиферу.

над дахом – горіх,

що нагадує хрест.

Коли я дивлюся

на своє відображення

в очах мого пса,

то думаю,

що саме такою має бути

світлина моя надмогильна…

3.

Не їм курятини, свинини, телятини…

Вегетаріанка.

Їм кров і плоть Твою.

4.

ношу апельсини вагітним

в будинки пологові.

вони дякують

і зауважують,

що апельсинів вагітним

багато не можна,

бо ж – кислотність.

і до слова питають,

як я.

зізнаюсь,

перебираючи помаранчі в руках:

– …Колискові не пишуться…

5.

любов така універсальна,

що можна вигадати

сотні, тисячі, десятки тисяч

метафор:

…любов – це чай,

який не можна пити без цукру,

любов – це вазони:

не забувай підливати,

любов – це холодильник:

рано чи пізно починає гудіти,

любов – це прання:

будь готовим до брудної білизни,

любов – це дорога:

подорожуй автостопом,

любов – це ліфт:

пам’ятай номер аварійної служби,

любов – це чай:

пий тільки зелений…

і так можна до безкінечності

з будь-якими образами

щоб комусь та й було близьким

але

вчора на побаченні,

зізнаючись у коханні,

ти сказав,

що тобі бракне слів

6.

ми – вільні вірші:

часом гірші, а часом – ліпші.

ми – рядки,

написані пером

із птаха душі

Стусового.

– Василю,

я дивлюся на Вас,

мов на тата,

що бере за руку,

до кімнати веде

й каже,

що

час читати,

маля,

час читати…

 

– Олено, як ви стали учасницею цього проекту? Вас зацікавила конкретна соціальна проблематика?

– До участі в проекті запросили організатори. Всі соціальні проблеми – важливі. Всі потребують вирішення. Гендерне насилля – особливо. Як на мене, сучасне суспільство банально нагадує шахову дошку. Головний принцип гри – відсутність принципів. Немає чітко визначених позицій: біло-чорні, чорно-білі, король-королева, королева-король…

       Але не слід плутати хаос із свободою. Королева, перебуваючи в пошуку цієї самої свободи і впадаючи в самообман, приміряє на себе роль короля й суне на собі увесь тягар «життєгри» або ж переходить до пішок, або, взагалі, ховається під дошку… Хаос закінчується там, де починається творчість. Проект цікавий уже тим, що об’єднує творчих жінок.

– Гендерне насильство в Україні. У чому криються передумови його існування і як з ним боротися?

– Все – від браку любові. Це в будь-якій країні. В першу чергу – материнська любов. Не знаю, недолюблені чи перелюблені хлопчики стають грозою сім’ї. Врешті, є й купа інших чинників, глобальніших. Але головне – любов. Така, як у апостола Павла – довготерпелива, милосердна, чемна, не заздрісна, не надимлена, не егоїстична, безгнівна й правдива, така, що ніколи не перестає. Думається, що потрібно не боротися, а любити. Любити тих, хто любить тебе і хто ніколи не вдасться до якогось насилля щодо тебе, – легко. Проте це не означає бути ганчіркою. Хоча мій ідеалізм чи максималізм можна списати на юний вік.

– Ирина Славинская в своей рецензии на Антологию говорит о том, что авторы слишком зациклены на собственных переживаниях и не выходят за пределы «room of one’s own». На сколько справедливы ее замечания?

Думаю, справедливі. Усім нам потрібно менше «якання».

 - Навіщо ви піднімаєте у своїй творчості соціальні питання? Це громадянський обов'язок чи виклик часу?Чи важливі подібні проекти і чи зможуть вони реально вплинути на проблему?

– Останнім часом я замислююсь над тим, а навіщо взагалі потрібна література. І якщо потрібна, то яка саме і головне – кому. Можливо, над цим і не треба особливо морочити голову. Врешті, однаково впадаєш у крайнощі. Зараз мені близька думка Стуса про те, що поет насамперед повинен бути людиною, а людина – добродієм.

Я далека від якихось романтичних уявлень про поета і масу. Бачиться так: є спільнота людей, абсолютно різних – освічених і неграмотних, дурних і мудрих, бідних і багатих, хворих і здорових, кожен із них робить якийсь свій вибір у житті й несе потім за нього відповідальність. Хтось обирає щось добре, хтось – зле. «У кожного своя правда…» І закономірно постає питання, чи зміниться щось від того, що поети говоритимуть про цю правду, правду різних людей? Який суспільству толк від соціальної поезії? Чи міняється щось від того, що хтось впізнає себе в цих образах?

Я два місяці тому проходила педагогічну практику в звичайній харківській школі, далекій від центру міста. Принесла якось дев’ятикласникам купу книжок сучасних авторів. Читала їм різну поезію. Соціальну теж. І думається так, що все соціальне зло починається зі школи. Раніше була радянська ідеологія. Тепер є українська ідеологія. Раніше пропагувалися одні цінності, тепер – інші. Ключові слова тут – ідеологія й пропаганда. І для дітей, і для вчителів у більшості випадків любов до України, один до одного – це кітч. Це пустослів’я, це штампи. Підручники з літератури – насправді підручники з кітчу. Врешті, можна довго говорити про збоченість системи освіти.

Я пишу і можу заверлібрувати це все, але що від цього зміниться? Вчителі з літератури, з якими мені доводилося спілкуватися, не мають часу на сучасну літературу. Навіть не на сучасну не мають. Для багатьох із них авторитет – Ліна Костенко, але й з її життя та поезії роблять кітч. Хтось із школярів у творі написав, що «коли інші жінки тільки й мріяли народити дітей, створити сім’ю, Ліна Костенко прагнула стати людиною».

   Перевіряючи такі шедеври, вчителям читати соціальну поезію ніколи. І розповсюджують в школі не книжки, а газетки «Партії регіонів». А це вже навіть екологічна проблема, бо газетки ці мають наклади більші, ніж будь-яка українська поезія, а папір же з дерева роблять. Шкода фотосинтезу. Спільноті важко дихати. Й так уже повелося, що поети – перші, хто задихається, тому й пишеться. І про соціальну задуху, й про все інше.
 

Чи буде ковтком повітря нинішня акція, не знаю. Навряд моя поезія має таку чудодійну силу, що зможе подолати насильство в сім’ях. Напевно, головне – не мовчати. 

Comments:

Жінка онлайн


Ворожіння  та прикмети на Новий рік 

Обряд ворожіння своїми коренями сягає  в язичницькі часи. Вважалося, що у новорічні свята настає розгул нечистої сили,  тому саме у цей період можна було дізнатися про майбутнє за допомогою  ворожби.  У залишках колишніх  язичницьких  обрядів  збереглися окремі  форми ворожінь – вечорниці, ворожіння про Долю,  ворожіння про нареченого і наречену, обряд кликання «до  каші» тощо. Слов’яни мали велику повагу до долі  і вважали її оповіщення проявом вищої волі богів. Тож як ворожили у старовину на новорічні свята?

далі...

Поговоримо по жіночому


 

Що подарувати рідній людині на свято?

Подарунок -  обов'язковий атрибут будь -якого свята. Навіть якщо він просто символічний, все одно має магічну силу: демонструє людині вашу турботу і почуття. Тільки що ж подарувати, аби серце рідної, коханої, близької людини стислося від радості та вдячності за увагу? Вчені стверджують, що не може бути більш корисного подарунку для людини, як домашні тварини. Бувають ситуації, коли домашні тварини буквально  наповнюють життя  людей радістю й змістом, полегшують  моральні й фізичні страждання. Дослідження показали, що тварини  лікують людину не гірше за пігулки.

далі... 

 Жінка відпочиває


Магія весільного вінка

На Прикарпатті здавна виготовляють  головні убори, які можна вважати справжнім  витвором мистецтва.  Тут плетуть унікальні  вінки з  гусячого  пір’я,  які використовують  у весільному обряді. Такий вінок відтворює давні шлюбні традиції, пов’язані з віруваннями та звичаями даного краю. Важить такий весільний  шедевр народної творчості від  1 до 3 кілограмів. А таких віночків на голові нареченої має  бути два: менший – спереду, більший – ззаду.

далі...

Краса та здоров'я


street workout in Ukraine

Street Workout  як альтернатива фітнес - залам

Чудовою альтернативою фітнес - залам та спортивним клубам є  Street Workout -  різновид вуличного спорту, що лише набирає популярності  серед української молоді. Street Workout передбачає  заняття на свіжому повітрі, що неминуче призводить до загартування організму. До того ж  вуличне тренування абсолютно безкоштовне  та  корисне  для організму будь - якого віку. 

далі...