Від дієти до анорексії: жіночі історії про розлади харчування

анорексія      Чому виникає анорексія та булімія, переїдання та інші розлади харчування. Вчені й до сьогодні не можуть дати однозначної відповіді на це питання.
 
     Дослідниця  Сьюзі Орбах розглядає нервову анорексію, як доступний жінкам  спосіб продемонструвати незадоволеність своїм  становищем у суспільстві. Вона описує анорексію як  форму голодної боротьби і частину жіночого протесту.
 
 У той же час вчена Рамзі Гордон стверджує, що булімія – це соціальна епідемія, що уособлює внутрішній конфлікт,  який відчувають жінки. Жінки, які страждають булімією, знаходяться під тиском суперечливих культурних  вимог.
 
Відповідно порушення харчової поведінки – це специфічний спосіб реагування жінок на протиріччя в соціальних і культурних вимогах по відношенню до самого поняття «жінка».
 
Сучасні дослідження порушень харчової поведінки не можуть більше обмежуватися розглядом лише  двох позицій – медичної та соціологічної. Все більш  актуальним стає звернення до досвіду конкретних  жінок.  
 
Соціальний арт -  проект  «Голоси»  ( про який ми писали попередньо)  дозволяє звернутися до досвіду конкретних  жінок, тим самим надавши їм простір говорити від свого імені про свої тіла та життя.  Це історії 12 жінок  про те, як вони обмежували себе в їжі або переїдали, як ніколи не були задоволені своїм тілом, як контролювали себе, і як втрачали контроль. Проект містить  тексти написані на основі бесіди з такими людьми.
 
Історія № 1. Оксана, 26 років
 
      Я завжди була задоволена своїм тілом. Я добре харчувалася, мала здоровий апетит, худою ніколи не була. У нас в родині всі жінки в тілі. В 2004 році я переїхала до Києва, вступила в універ, познайомилася з хлопцем, ми почали зустрічатися. Коли у нас з ним виникали конфлікти – у мене зникав апетит. Я не їла добу, дві, три. А якщо намагалася випити хоча б кефір чи бульйон – все виходило назад. Я досить емоційна, можу покричати, понервуватися, але апетит це мені не перебивало і спати не заважало. Проблеми виникали лише у стосунках.
 
В наступних стосунках я потрапила у співзалежну ситуацію. Хлопець приховував, що він одружений. Три роки я його болісно кидала, він приходив, цілував ноги, плакав, але потім знаходив собі дівчину, щоб зрадити. Щоразу, коли в нас відбувалися розриви, я блювала. Блювала піною, кров’ю. Спеціально блювоту я не викликала. Коли стосунки налагоджувалися – були друзі, п’янки, гулянки. Мій зголоднілий організм поглинав усе. Я помітила, що коли вживаю алкоголь, то відчуття нудоти у мене немає. От і знайшлися ліки!
 
Так тривало протягом трьох років…у мене почало випадати волосся, кровоточити зуби. Ми з хлопцем жили окремо, тому більшість цих речей він просто не бачив. У мене був абсолютно здоровий вигляд. Насправді два тижні я жила як нормальна людина, потім починалися скандали і я блювала, не могла встати з ліжка, сонливість змінювала безсоння... На другий тиждень блювання та голодування я просто боялась померти.
 
Коли я їздила додому мені казали: у тебе зелений колір обличчя, у тебе випадає волосся, що ти з собою робиш? З старшою сестрою говорити про це було смішно. Вона вже років 10, як на дієті. От у неї така гра, вона дуже сильно себе контролює. У свідомості батьків таких проблем не існувало … Я дуже боялась їх розчарувати і все тримала в собі. Я з шести років писала вірші. Конкурси шкільні, місцеві.... бабуся допомогла мені видати книгу віршів. В мене завжди вірили. В 11 класі я почала втомлюватись, що всі від мене чекають тільки чогось хорошого.
 
До психіатра я пішла після розриву стосунків, одразу з кількома проблемами: звичка випивати, проблеми  харчування, гострий деприсивний стан. Я пішла з роботи, і була на одинці з собою. Сил щось робити не було, я лежала і плакала. Мені виписали новопасит і додали, що не завадить скинути кілька кілограмів. Хоча я не соромилася свого тіла. Якщо говорити про ідеальне тіло, хоча я задоволена й цим, то розумію, що мені симпатичніші більш «кругліші» дівчата, я б хотіла свої 60, які я мала в проміжках між хворобою...
 
Зараз у стосунках все добре, я навіть не хочу думати про розчарування. Я стала фанатом здорового способу життя – перейшла на овочі, каші. Я коли в неті наткнулася на одну дівчину, що писала “хочу схуднути до смерті” – мене аж пройняло. У мене протилежна мета. Я хочу їсти, я хочу жити, я хочу виглядати здоровою!
 
Історія№ 2.  Галина, 26 років.
 
Це була структура, яка мене тримала, об’ємна структура з дротиків. Якби не вона, я б розсипалася. Неначе я не можу довіряти природнім відчуттям. Іноді хочеться назад у той світ, того захисту.  Заборони на їжу не було, були межі. Сантиметр, який я щоранку обмотувала  навкруги талії: 60 см, потім 59, 58,57. Я тримала на позначці руку, і якщо вона не сходилася, з’являлося відчуття тіла, що виходить з берегів. 
 
Сантиметрові стрічки я ненавиділа, а вони висіли повсюди, бо мама шила. І досі у мене є маленький сантиметр, що ховається в рулетку. Моя дієта складалася з поступових відкладань.  Спочатку було 2000 калорій, потім 1500, 1000… Це було як гра. Я  записувала що з’їла за день, пам’ятала все до грама. Спочатку дивилася в таблицю калорійності, а потім вже могла дуже швидко оцінити скільки з’їла і чи можна мені вечеряти. Були обмеження коли і що можна  комбінувати. Якщо хтось приносив шматок торта – я не їла його одразу, ховала до ранку. У холодильнику булла окрема поличка з їжею, яку я їм. Я була як хом’як.
 
Я тоді не могла собі дозволити відкинути мною ж створені правила. Це як табу для первісної людини: порушуєш – тебе вбивають. Постійно відчувала голод. Я розглядала кулінарні книги наодинці. Таємно. Як порно.
Енний по рахунку гастроентеролог сказав: “Вам до психіатра”. Я була настільки безсила, що подумала: ”все одно помираю, то яка різниця”. Так я опинилася у психлікарні. Там я отримала інші правила, чужі рамки за які не
можна виходити.
 
Мені влаштували строгий режим, приставили медсестру, запитали  що я люблю їсти і робити. Я сказала: читати і пити каву. Мені заборонили читати, пити каву, гуляти, ходити, взагалі рухатися. Можна було лише сісти та сидіти на місці. Заборонили спілкування з сім’єю. Гора таблеток якихось, антидепресивних, антипсихотичних. Від них мені хотілося їсти і не було ніяких емоцій. Відкормили, а потім почали психотерапію. 
 
Найгірше було після лікарні. Вдома вважали, що мене “відремонтували” і тепер все знову добре. А я не впізнавала себе у вітринах. Шкодувала за тим, що було раніше. Найважче, коли мене не чули.
 
Історія № 3. Яна, 26 років.
 
анорексіяМені було 5, коли сусідський хлопець сказав, що в мене велике пузо,  і свинячі очі. Вже підлітком  я дізналася, що  він помер і дуже зраділа. Але його смерть нічого не змінила. Ненависть до тіла не пішла разом з ним, а залишилося зі мною назавжди.
 
Я дійсно вірила, що негарна, ненавиділа своє тіло, переконувала себе, що як буду їсти, то помру…Я розвішувала по кімнаті записки “ їжа – це зло”, а стоячи перед дзеркалом повторювала , що ненавиджу кожну клітину організму і мрію щоб шкіра обтягувала кістки – тільки тоді я буду красивою. Я ненавиджу себе…нехай  у мене буде шкіра та череп…я цього хочу. Це було схоже на самопожирання. Я пам’ятала усе, що з’їла за день.
 
Я ненавиділа себе після кожного прийому їжі. Я могла не їсти кілька днів. Але потім зривалася і жерла, як ненормальна.  Моя тітка, старша за мене на 8 років, була схиблена  на дієті. Коли вона почала блювати, то висохла на скелет.  
 
Десь всередині я розуміла, що це потворно, але хотіла бути такою ж. Я почала повертати їжу назад. Але ніколи у спокої, завжди у гніві. У мене ніби вселявся біс. Я блювала і відчувала полегшення. Потім кілька місяців зловживала проносним, аж доки одного разу ледве не померла від зневоднення.
 
У мене був «контрольний» корсет. Мені пошили його ще в школі. Якщо я влазила і в мене ще там рука поміщалася – це був хороший знак. Якщо не могла застебнути – то була трагедія. Корсет досі висить вдома.  Ще рік тому я приїжджала і вдягала його. З того часу я дуже схудла, але і досі отримую задоволення від того, що міряю його.  Як тільки у мене з’являється вільний час або щось не виходить, це все знову виринає.
 
Коли я говорю на цю тему, то стаю вразливою. Мені здається, якщо розкажу, то воно мене частково відпустить. Проте не стала б розповідати будь-кому. Мені можуть зробити боляче. Зараз ситуація інша. Змінився кут зору. Зараз тіло стало для мене інструментом. І я дуже радію, що можу їсти те, що хочу і коли хочу.
 
Історія № 4. Олеся, 30 років.
 
В дитячому садочку мене била няня. Коли всі діти спали, а я не могла заснути – мене лупасили в туалеті. Я сприймала це як потрібне зло. Пам’ятаю, що дуже боялася, але не могла розказати батькам. Це коло агресії:  хтось відігрався на тобі, і ти можеш відігратися на комусь…або пережити це внутрішньо в собі. Це була моя перша зустріч з дорослим світом. Вдома тебе люблять і леліють, а тут є світ, де все по-іншому.
 
Пам’ятаю, що одного разу мене примусили з’їсти, суп який я дуже не любила. Це, напевно, був перший раз у  житті, коли я просто виблювала. Це був розсольник, жахливо не смачний. Я думаю, що ця травма – агресія щодо
мене, відчуття несправедливості і безсилля, все це тліло, аж поки я не доросла до якогось перехідного віку і це не вилилося в таку замкнутість. Їжа стала ворогом.
 
Я нічого не їла, тільки яблука і капусту. Здавалося, що від них не ростуть. Це було щось абсолютно ірраціональне. Страх перед змінами. Боїшся змін і тримаєшся за те, що було вчора, позавчора. Мене лякали фізіологічні зміни.
В підлітковому віці вони дуже стрімкі.. Мені здавалося, що якщо я виросту на сантиметр, або потовщаю, або буду збільшуватися то все – світ перевернеться .
 
Мені було років 10-11 і все це тривало близько двох років, аж поки батьки не спохопилися. Вони дуже хвилювалися, возили мене по лікарнях,  а потім по монастирях. Думали, що мене зурочили чи ще щось. Згодом я переконала  їх, що треба йти до лікаря. Мене поклали до лікарні, звичайної дитячої, де мене ніхто не лікував. Наді мною стояла няня, яка слідкувала, щоб я їла усю їжу.
 
Перший місяць був найважчим. Мене тупо пічкали їжею і все. Ніхто навіть не думав про психолога. До гастроентеролога ходити не соромно, а психолог – це щось страшне, що накладає на тебе тавро. Довелося самій виходити з цього стану, усвідомлювати що треба щось  міняти в голові. Два роки…
 
Я чітко пам’ятаю той момент коли зрозуміла, що мушу одужати. Я їхала в транспорті з мамою і стояла, якийсь чоловік подивився на мене так співчутливо… і звільнив мені місце. Напевно я дуже страшно виглядала. Мене це змусило замислитися. Я не хочу, щоб мені співчували, я хочу бути сильною. Треба вирости. Взяти відповідальність на себе.
 
Історія № 5. Катерина, 22 роки.
 
Пам’ятаю малою, коли я виростала з якоїсь речі, мені було дуже шкода. Навіть не тому, що я любила цю річ, а  тому, що ставала все більшою і більшою. Я відчувала себе дуже великою порівнянно з іншими. Завжди. 
 
Бабуся повторювала, що я корова і у мене такі здоровенні ноги. А тато якось сказав: візьми себе в руки, ти раніше була  нормальна. У 15 з'явилася думка, що потрібно схуднути. Напевно мене це дуже захопило. Мені  подобалось бути меншою, ніж хтось і я постійно порівнювала себе з кимось. І досі це мій бич.
 
Я сіла на дієту. Для батьків це було незвично, але вони мене підтримали. Їсти хотілось, але я тренувала силу волі. Казала собі: от я молодець, раділа. Від голоду у мене був піднесений настрій, стало легко прокидатися вранці.
Коли йшла в ванну і ставала на ваги, я бачила, що цифра меншає. Важилась по декілька разів на день. Постійно. Робила це зранку, ввечері, перед тим як поїла, і після того як поїла. Я бачила, що я влізаю в речі 3-го класу. Це так неймовірно, коли ти можеш повернути час назад.
 
Було холодно, дуже холодно. Місячні так і не з’явилися. Натомість дуже часто з’являлися судоми вночі, а інколи  навіть і вдень. Дуже хотілося їсти. Якщо дозволяла собі зайву ложечку, то вже трусилася і йшла робити якісь
вправи, качати прес, бігати на тренажері. Цей драконівський режим тривав два роки. Постійно контролювати, постійно займатися, намагатися не конфліктувати з батьками, приховувати, носити кілька шарів одягу, щоб
не було видно. З дієти це переросло в хворобу. Таблетки для схуднення купувати боялася.
 
В мене взагалі був  якийсь панічний страх перед спілкуванням. Раніше в мене ще був період, років у 12, коли я вважала, що довкола багато бруду, мікробів. Я постійно мила руки. Коли до чогось торкалась – одразу йшла і мила. А ще, до того, я взагалі боялася сідати на стільці, на яких до мене сидів чоловік.
 
Більш за все мені не вистачало спілкування. В школі ніхто нічого не запідозрив. Вдома я нікому не могла про це розказати. Намагалася, щоб вони мене бачили якомога менше. Просто відгороджувалася. Декілька разів стояла під кабінетом шкільного психолога, а потім йшла геть. Я дуже-дуже боялась контактів.
 
Потім я зірвалася. Перестала вірити в себе, думала, що я ніхто. Могла їсти цукерки і те, що потрапляло під руку. Змітала практично все на своєму шляху. Тоді це й переросло в булімію – приступи переїдання,  а потім очищення. Часті. Мінімум раз на тиждень. Потім сидиш  і ревеш. Думаєш, що це востаннє і більше не буде. Зараз я просто звикла.  Коли щось не вдалося, пішла і ... Насправді я б дуже хотіла бути без неї.
 
Історія № 6. Алла, 50 років.
 
Мені тоді було напевне 45, коли так дах зірвало. Діти виросли, я живу сама, у мене є кохана людина, але тоді ми тільки починали зустрічатися. Тому я належала сама собі. В школі втомлюєшся, як зі сторони батьків, так зі сторони вчителів. З'являється бажання це  чимось компенсувати.
 
Я все життя була повною. Повнішою, ніж хотілося б. Я важила 107, а хотіла десь 70. Я взагалі любила смачно поїсти, дуже любила хліб, копчене. Якщо це м’який батон, то я могла його повністю за вечір з’їсти. Або купувала літом копчену скумбрію, і з’їдала її всю. Хтось мені порадив, що коли поїси, а потім вип’єш півлітра води і одразу це повернеш, то не погладшаєш.
 
Я почала так робити. Спочатку ніби отримуєш задоволення від того, що нема обмежень, і все легко повертається.
І я захопилася. Потім, мабуть, щось у психіці переключилося і це стало регулярним, щодня, а деколи двічі на день. З часом , коли робиш це регулярно  -  їжа не повертається. Ти з’їла багато, а повертається все  менше і менше. Хоча я розуміла, що марную продукти і працюю на унітаз.
 
Я відчувала себе винною, але продовжувала. Нікому не розповідала. Коли це траплялося при дітях, то знайшла виправдання, що у мене камінь в жовчному – багато шлунок не приймає. Боротися важко, це ж вихід з зони комфорту. Але я взяла себе в руки. Останній рік перед хворобою я дуже добре себе почувала.
 
І тут мене наздогнало… Мені завжди не подобалися мої груди – тепер однієї немає. Довелося прийняти себе з цим, з відсутністю волосся…багато переосмислити. Озираюсь назад, думаю…я біолог, як я могла. Я знаю все це на клітинному рівні. Це ж настільки треба було відключити свідомість, що зараз сама собі дивуюся. А от відключається самозбереження і самозахист організму і все. Тепер розумію, треба було відкинути те, що я повна і жити нормальним життям.
 
Історія №  7. Настя, 27 років.
 
анорексіяНа випускному в школі я була досить струнка, а вже на першому курсі сильно поправилась: кілограм на сім. Мені це не сподобалось. Вдома була складна ситуація в сім’ї, мама і тато мене дратували, друзі розбіглися, як комашки... Коли переїхала  від батьків, життя стало хаотичним, жодної підтримки...
 
Саме тоді почала сильно обмежувати раціон – це давало відчуття передбачуваності. Кожний день нагадував попередній своєю ритуальністю. Залізний графік: я вставала о сьомій ранку, хоча й не було такої потреби – гімнастика, ванна, стандартний сніданок і пари. Їла багато яблук і пила зелений чай.
 
Така організованість додавала стабільності і спокою, з’явилася легкість в тілі, нові відчуття. Я знайшла світ, підвладний лише мені. Наче створюєш комірку і вибудовуєш в ній цілу філософію.
 
Нестерпно були чути від інших: ти так схудла, що з тобою відбувається. Ці люди лише намагалися засудити мене, поставити штамп «Це погано». Першою забила тривогу мама, яка все помічала і не знала як до мене підступитися. Вона була у відчаї, ридала.
 
Мені було дивно, але я нічим не могла зарадити. Це моє життя, моя справа, що я з собою роблю. Менш ніж за рік я схудла на 23 кг. Мене почали тягати по лікарях. Я розуміла, що щось не так, але не хотіла, щоб мене примусили їсти і порушили увесь мій механізм. У якийсь момент відчула безпорадність своїх батьків...
 
Тоді я розуміла, якщо  сама собі не допоможу, не візьму себе за шкірку, то протидіяти моєму спротиву вони не зможуть. Переді мною постав вибір – жити чи вмерти; голова тріщала від думок, емоцій, переживань. Я піддалася і погодилася лягти в лікарню, щоб віддати відповідальність за своє життя фахівцям. Виходити з хвороби було тяжко. Організм вже не приймав нормальну їжу. Утворювалися маленькі виразки, постійно  нудило. Це нагадувало маятник: я спочатку набирала вагу, а потім знову худла.
 
Ні з ким не спілкувалась цілий рік. Осуду мені вже було достатньо. Люди, які мене оточували, не були підтримкою. Навпаки, стосунки потребували від мене багато енергії. Хотілося побути наодинці з собою, подбати про себе. Я й тепер не завжди задоволена собою. Для цього мені не обов’язково дивитися в дзеркало. Якщо тіло не в тонусі – це означає, що я погана. Такий от ланцюжок. Для того, щоб позбавитись від цього відчуття, іду на  тренування. В той момент думаю про дію, а не форму, і приходить відчуття ефективності власного тіла.
 
 Історія № 8. Тамара, 55 років.
 
Все почалося коли я усвідомила, що батько ображає маму, і на харчі гроші дає він. Я не знала як захистити маму. Я її сильно любила і вирішила не їсти. Будь-яка їжа, повязана з батьком, викликала у мене блювотний рефлекс. Я страшенно ненавиділа його. В сім’ї постійно були бійки, крики, з’ясування стосунків… мені хотілося сховатися, закритися.
 
Від голоду, я втрачала свідомість і мене почали називати припадочною. Я була худа, мене постійно водили до лікарів, ті казали, що я хвора на туберкульоз, що не розвиваюся. Мене сіломіць годували, а я блювала  і ненавиділа своє життя вже у 7 років.
 
В Радянському Союзі за усім були великі черги. Мене ставили в чергу і треба було 2-3 години простояти. Я ненавиділа продукти ще й через це. Чого ти не їси ковбаску? Чого того не їси? Готувала мама багато і  смачно. Батько приходив і руками діставав з борщу м’ясо не питаючи голодні ми чи ні. Після такого я цей  борщ не могла їсти, я гидувала ним. Я гидувала всім до чого він торкався.
 
Я здавала пляшки, купувала булочку і мені цього вистачало. А весною я їла бруньки, бо хотіла жити. Я цілодобово малювала ляльок, принців, одяг для них. Я ховалася в цих малюнках, а мама приходила з роботи і все, що я намалювала, у що вклала думки, рвала і викидала.
 
 Я не пам’ятаю, щоб я сідала і ситно їла, або, щоб їжа приносила радість. Ніхто не помічав, що я не снідаю з ранку. Їм набридло, що я днями сиділа над тарілками і не їла, їм набридло змушувати мене. За мене відповідав брат. 
Він накладав, а я вчасно мила посуд. Брат був повний і добре їв, розвивався, був гарний. А я була незграбною, якийсь довгий Буратіно. Я соромилась себе, вважала страшною. Коли до моїх подруг в 16 років почали чіплятися хлопці, то мене ніхто не рухав. Я зрозуміла, що нікому непотрібна, сиділа на горбочку, дивилась  на потяги, що  проходили повз, і кожного разу думала може кинутися?, але мені було шкода маму і я поверталась додому.
 
У 17 років я пішла працювати манекенницею. І на моє тіло, худі  кістки говорили: «О, яка кістлява! Добре! Нам потрібен  манекен, а не тіло. Решту ми зробимо матеріалом”. Коли я почала зустрічатися з майбутнім чоловіком,
я їла гівняну зупу з хробаками, яку готувала його мама. Статеве життя, бажання подобатись і мати гарне тіло – ось це змусило мене їсти.
 
В 60 років сприймаєш своє тіло по-іншому. Боїшся, якщо воно схудне – стане в’ялим. Молодою я мала  підтягнуте тіло. Тепер коли худну, то воно обвисає і гидко в дзеркало дивитись. Рятує повнота тіла, вона  робить його молодшим. Комплекс неповноцінності залишився. Вже майже життя прожите, а ці дитячі страхи зі мною до сих пір.
 
Історія  № 9. Оля, 33 роки.
 
Це тривало дуже довго. Коли почалося – не скажу. Десь на другому курсі інституту. Всі дівчата почали сідати на дієту, ну і я з ними. Поступово перестала їсти солодке,  хліб, макарони, каші. Їла багато фруктів-овочів. Пила спиртне – більше, ніж завжди. Тоді це був спосіб життя.
 
Батьки змін не помітили... а коли у мене вже було 34 кг – то почали говорити, що я худа, і на роботі так само.
Але хіба ж мало худих дівчат? Місячні тоді вже пропали. Хтось задумався б, а я якось постійно бігла, все в темпі,
і як страус – подумаю про це потім. Люди навколо їли, а мене це ніби не стосувалося, не хвилювало. Коли вага   опустилася до 29 кг – забили тривогу. Аналізи всі хороші, тіло звикало, адаптувалося, погано мені не було.
 
Коли захворіла запаленням легень, мені  сказали, що довго не проживу. Мінімальна моя вага була 25 кг. Це була межа. При психлікарні був центр кризових ситуацій. У них не було ні психолога, ані нічого – вони просто давали одну  таблетку в день. Я казала, що мене від неї нудить. Ще у мене забрали пилочку... У центрі лежали різні божевільні жінки. Там я пробула тиждень, а коли мене прийшли батьки забирати – не змогли розбудити. Одразу відправили  в реанімацію, а вже через день випустили, і з центру швиденько виписали. Не хотіли зайвої відповідальності.
 
В саму психіатричну лікарню мене також не клали – боялися через низьку вагу.  Повернулася додому. Мама зранку до вечора була зі мною, постійно плакала, казала, що я виннна. Я при всіх  їла, але ні на грам не поправлялася. Для мене їжа була відразливою. Я її мусила запихати в себе.  Я готова була ковтнути таблетку, лиш би не їсти. За два роки мене так і не відгодували. У мене полетіли зуби, опухли ноги, випадало волосся. З квартири не випускали, бо від анорексії моделі помирали на подіумах. Сигарети обмежили.
 
 Вдома мусіла бути тільки з кимось, а мені хотілося побути самій. Я почувалася як у клітці. Постійне напруження, тиск…Я жила як підлегла. Здається, завжди була успішною, нормальною,  а тут ніби під скло поклали. І безвихідність така – бо вага не підвищується. Потім була дитяча лікарня, де вважали, що я живий труп. Почали ставити крапельниці – по 10 годин. Я ховалася щоб покурити з крапельницею. Розумію абсурдність, але тоді треба було якось рятуватися. Мене ніби загнали в кут.
 
Мама боялася, що вона прийде мене будити і не розбудить. Мене так налякали, що я хвора, що я помираю... що я не могла нічого робити. Казали – як так, ти доросла людина, чому не можеш взяти себе в руки. Людина, яка не хворіла, не може зрозуміти як важко одразу почати багато їсти, особливо якщо якісь продукти були табу. Я вважала, що це шкідливо. Коли мене змушували – то їжа була карою. Мама зі мною лежала – постійно поруч. Два з половиною місяці. У неї нема свого життя. Коли я хворіла – то вона жила. Коли вага нормалізувалася –вона розгубилася. Вже вдома я психанула, і почала їсти багато солодкого.
 
Мені вже було все одно, я проводила експеримент сама над собою. Поправилася на 10 кг.  Вже більш ніж два роки як мене остаточно виписали, а у мами досі страх залишився. Поступово повертаюся до  життя. Я вже звикла хворіти. Зараз я не знаю чого хочу. Як сонамбула,  ходжу на роботу, бо так треба. Бажань у  мене нема взагалі. Тільки те, що треба. Шопінг раніше любила, а зараз – хіба що треба. Майбутнього не бачу.
 
Люди будують плани, а я в прострації. Чоловіки мене також не цікавлять. Щоб вийти з дому потрібно прикладати зусилля, а емоційно я не маю сили. Мені так зараз зручно. В такому спокійному сповільненому ритмі мені комфортно. Мляво-текуча. Емоції...якісь є, але азарту нема..порожнечі нема. Я змінилася...чи подорослішала.  Рівна, спокійна.
 
Історія  № 10.  Анна, 23 роки.
 
анорексіяЦе був перший рік у Києві – я вирвалась від батьків: гуртожиток, нові знайомі, алкоголь, суцільні бутерброди і сік. Одного ранку в середині лютого я прокинулась і в мене болів живіт. Тоді я вирішила, що буду їсти лише вівсянку, бо робила моя подруга з гастритом.
 
Згодом я помітила, що схудла і мені це сподобалося. Дійшло до того, що обмежувалася одним огірком і яблуком. Я себе переконувала, що не хочу їсти. Коли була голодна, то йшла у відділ з булочками і нюхала їх. От понюхаю і вже наїлася.
 
Довго мені здавалось, що все нормально, але під кінець я справді розуміла, що худа. Дуже лякало, коли лежиш, а живота взагалі немає, лише 2 кістки стирчить. І грудна клітина. Разом з тим мене брав страх: а що буде, коли я перестану бути така худа? Боялася, що стану як бабуся. Моя бабуся дуже повна. Страх давав мені сили.
 
Я була страшенно слабка. Пам’ятаю, як вночі під стіною йшла в туалет, а зранку прокидалася для того, щоб  робити вправи. У мене з’явилася манія: їсти по графіку. Обід був рівно о 15:00. Навіть, якщо до визначеної  години не вистачало двох хвилин – їсти не сідала. А якщо за п’ять хвилин до третьої у мене не було нічого на столі, то я страшенно панікувала. В ті моменти, коли була не дома – купувала щось і з’їдала на лавці.
 
Для мене було великим розчаруванням, що всі друзі віддалилися, як побачили, що щось не так. Батьки почали хвилюватися тоді, коли помітили, що я викидаю їжу, продовжую худнути, ніколи не сиджу на місці. Мама злякалася остаточно, коли дізналася, що у мене місячних нема. Мене повезли в Чернігів. Я пам’ятаю як напилася води, бо знала, що будуть зважувати. 37 кг. За півроку я схудла на 20 кг. Три лікарі сказали, що  в мене  анорексія. Я їм наговорила різного, бо була переконана, що зі мною все нормально. Я тоді часто зривалася і хамила. Так дивно, я шукала себе, а знайшла когось такого страшного. Мені здавалося, що то не я. Мені і зараз здається, що то була не я. 
 
Того вечора, коли я лежала у своїй кімнаті, прийшов тато і спитав мене ти хочеш дітей? Я відповіла, що хочу. І я дуже хочу онуків, доця. Він мене обійняв, поцілував, і пішов. Зранку я прокинулася і вирішила, що досить. Було важко. У мене почалися переїдання, страшні і неконтрольовані. Колола сама собі гормони, які мені виписали. За два тижні набрала 15 кг. Це стало шоком для мене – одяг не налазив, не могла сприйняти себе.  І думала, що краще якби я залишилася такою, як була. Але я розуміла, що повинна через це пройти, якщо хочу мати дітей.
 
 Історія  № 11. Марія, 30 років.
 
Коли сімейні стосунки почали псуватися, я зменшилася на 2 розміри. Я не відчувала голоду, у мене не було необхідності в їжі. Якщо мій чоловік мене не приймає, отже я некрасива, нежіночна, несексуальна. Мені було дуже важливо бути гарною для нього, а не для себе. Мені все рівно, як я виглядаю, куди я «йду» – у великий мінус, чи плюс. Я відчувала вакуум всередині, ніби все підчистили. І поступово почала заїдати цю пустоту.
 
Я запихала в себе все, що було в квартирі. Мені було все рівно що: сухарики, каші, вино. Їла упаковками макарони, а потім йшла  блювати в туалет. Я почала опухати – від алкоголю, від їжі, від блювання. Були періоди, коли я розбивала дзеркала. У мене не було роботи, я ні з ким не контактувала... У мене не було нічого.
 
Їжа була виправданням бездіяльності. Я об’їлась у мене немає сил. Фу, я об’їлась, я не піду. Я перебрала зайвого, Я опухла і негарна, я не можу йти на проби. Я не піду на зустріч, краще я піду поїм, а потім знову поїм. Коли я була з кимось, то намагалась не їсти. Я не могла їсти спокійно – просто закидала у себе їжу. Вона могла бути гарячою, не до кінця приготованою – я просто запихала в себе усі можливі продукти. Потім блювала, щоб знову їсти. Смаку я теж не відчувала.
 
У мене не було менструації, мені приписали таблетки, від яких почались галюцинації: така подвійна реальність, відчуття якоїсь чорної кімнати з паралельним світом. Це стан, де не має необхідності вирішувати щось, не потрібно розбиратися з болем. Я нікому не вірила, нікого не підпускала до себе. Зрештою, я дуже втомилася від того стану апатії, злості.
 
Я вдячна цьому досвіду за те, що він був. Це частина мого життя, частина мене. Врешті, я люблю своє тіло, я здобуваю себе, не поряд з кимось, а такою якою я є. Я пройшла курс корекції харчової поведінки. Мене ламало щоразу, коли я мала йти на зустріч, у мене була купа відмовок: не можу, не хочу, не треба, переїла, перепила. Я  ніколи в житті не думала, що опинюся в такій ситуації, що сама дійду до дна.
 
Зараз я прислухаюся до свого тіла. Я дуже люблю бігати. Коли біжиш в одному ритмі, коли всередині відчуваєш, що готовий на більше, коли включається тіло, – виникає відчуття, що ти просто злітаєш… це прекрасно! В болоті так не зробиш. Там немає світла, радості, життя, бажання, любові. Є спокій, виправдання нічого не робити, є момент відпочинку. Там відсутнє задоволення. Я хочу тверду землю під ногами.
 
Історія № 12.
 
Малою я поглинала їжу в необмежених кількостях. Але завжди хотілося більше. Я росла із старшим братом, який постійно з мене знущався. Мене це дуже принижувало. Хотілося бути сильною, як він. До того ж, мені ніколи не подобалась моя жіночність. Я вирішила худнути, щоб бути більше схожою на хлопчика.
 
Контроль над їжею не приносив задоволенням. Коли анорексія досягла апогею, мене постійно переповнював  страх. Я брала собі маленьку порцію їжі і думала: я з’їм це зараз, а більше мені не можна. Здавалося, що я швидше
помру, ніж перестану худнути. Інколи я робила собі неглибокі порізи на руці. Це приносило полегшення. Я демонструвала батькам: ось, дивіться, що зі мною відбувається.
 
Я шукала допомоги. Але психіатр, до якого я звернулася хотів наколоти мене  галопередолом і перетворити на овоч. Від психолога теж не було користі. Анорексія поступово перейшла в булімію. Я зрозуміла, що тепер можу їсти скільки хочу! Я нарешті дорвалася до найжирнішого і найсмачнішого. Блювати стало так само природно, як для інших ходити в туалет. Я собі не уявляю, як можна поїсти і не вирвати.
 
Їжа – це найцікавіше, що є у моєму житті. Мої трапези схожі на серіали. Все за сценарієм. Так, я знаю, що багато втрачаю,  але не вірю, що можна по-іншому. Зараз мене все влаштовує. Груди майже зникли, критичні дні відсутні, можна вільно ходити, спілкуватися і не соромитися свого тіла. Мені потрібно лікуватися? Чому я просто не можу жити так, як живу? Це світ, в якому я королева! Навіщо про це говорити? Щоб на мене тицяли пальцем? Я не готова.

Comments:

Жінка онлайн


Ворожіння  та прикмети на Новий рік 

Обряд ворожіння своїми коренями сягає  в язичницькі часи. Вважалося, що у новорічні свята настає розгул нечистої сили,  тому саме у цей період можна було дізнатися про майбутнє за допомогою  ворожби.  У залишках колишніх  язичницьких  обрядів  збереглися окремі  форми ворожінь – вечорниці, ворожіння про Долю,  ворожіння про нареченого і наречену, обряд кликання «до  каші» тощо. Слов’яни мали велику повагу до долі  і вважали її оповіщення проявом вищої волі богів. Тож як ворожили у старовину на новорічні свята?

далі...

Поговоримо по жіночому


 

Що подарувати рідній людині на свято?

Подарунок -  обов'язковий атрибут будь -якого свята. Навіть якщо він просто символічний, все одно має магічну силу: демонструє людині вашу турботу і почуття. Тільки що ж подарувати, аби серце рідної, коханої, близької людини стислося від радості та вдячності за увагу? Вчені стверджують, що не може бути більш корисного подарунку для людини, як домашні тварини. Бувають ситуації, коли домашні тварини буквально  наповнюють життя  людей радістю й змістом, полегшують  моральні й фізичні страждання. Дослідження показали, що тварини  лікують людину не гірше за пігулки.

далі... 

 Жінка відпочиває


Магія весільного вінка

На Прикарпатті здавна виготовляють  головні убори, які можна вважати справжнім  витвором мистецтва.  Тут плетуть унікальні  вінки з  гусячого  пір’я,  які використовують  у весільному обряді. Такий вінок відтворює давні шлюбні традиції, пов’язані з віруваннями та звичаями даного краю. Важить такий весільний  шедевр народної творчості від  1 до 3 кілограмів. А таких віночків на голові нареченої має  бути два: менший – спереду, більший – ззаду.

далі...

Краса та здоров'я


street workout in Ukraine

Street Workout  як альтернатива фітнес - залам

Чудовою альтернативою фітнес - залам та спортивним клубам є  Street Workout -  різновид вуличного спорту, що лише набирає популярності  серед української молоді. Street Workout передбачає  заняття на свіжому повітрі, що неминуче призводить до загартування організму. До того ж  вуличне тренування абсолютно безкоштовне  та  корисне  для організму будь - якого віку. 

далі...