Кохання в криївках УПА

    Історія УПА – це суперечлива історія минулого, яку можна не розуміти, засуджувати, називати геноцидом. Але не можна викреслити зі сторінок книг та пам’яті те, чим жили багато років тисячі українців.

   Звісно,  безглуздо проживати життя героїв, які ніколи не воскреснуть, а ще безглуздіше продовжувати боротьбу за ідею, яка втілилася в життя.

Однак, та підпільна війна  простих невідомих людей, життя яких було просякнуте патріотизмом та відданістю справі, змушує повертатися до цієї історії враз і враз. 

"Було самозрозумілим, що ОУН виховала величезні кадри патріотів - борців. ОУН правильно вчила, що все своє треба любити і за свою державу треба боротися. Мені, селянинові, що мав лише закінчену народну школу, все українське було дорогим, близьким, а приваблювало те, що в ОУН не було класів, не було привілеїв.

  Ми всі були друзі і не дивилися, хто з якої родини. ОУН нам наказувала вчитися, і  з нас - селян, робітників чи інтелеігентів, створити дух єдности. Вона також знищила рабський дух".  Так писав  Василь Роман, довоголітній підпільний діяч про свою діяльність в ОУН УПА.

  «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко  - це роман, який повертає читача у  минуле героїв УПА, але і не пориває з теперішнім часом. Незважаючи на те, що твір  має доволі заплутаний сюжет і дається до прочитання далеко не всім, роман  неодноразово визнавали одним з найкращих у  сучасному літературному просторі. Книгу  перекладено  німецькою, англійською та польською мовами. Наразі готуються до друку російський та хорватський переклади. Книга продовжує виходити великими тиражами як в Україні, так і за кордоном.

  Ми не будемо вдаватися до літературного аналізу твору – це стихія  критиків. Але не можемо не відмітити, що сюжету роману  тісно пов'язаний з темою жіноцтва  в УПА.  Адже донедавна історія УПА переважно розповідалася як участь чоловіків у боротьбі за незалежність країни. При цьому значення та внесок українського жіноцтва у визвольних змаганнях зазвичай оминається, як щось незначне та випадкове. (Читайте українські  жінки в ОУН-УПА).

Оксана Забужко сповна заповнює цю прогалину  - її героїні такі ж віддані справі, як і чоловіки.  Авторка не вважає за потрібне оминати тему кохання та еротики в криївках УПА. Тому герої закохуються, кохаються, відчувають бажання один до одного – бо таким було реальне життя.  

Уривки з роману «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко

Чорний ліс. Травень 1947

До лиха, [Андріян] ніколи не належав до тих, хто при кожній оказії клене «спідничане військо» й твердить, що бабам місце не в підпіллю, а в хаті коло печі, але, по совісті, таки не раз волів би обходитися без жіночої асистенції, хоч воно часами бувало й неможливе просто, – до найгнітючіших епізодів Адріянового підпільного життя належало прощання з Нусею, довголітньою його зв'язковою, її запухле червоне лице, її рот, що раз у раз загрозливо викривлявся, вивільняючи потоком нестримні, як блювота, ридання – і те, що вона йому тоді говорила, а він тупо мовчав, бо геть не мав чого сказати…

    Певна річ, він припускав, що подобався Нусі, – але ж, Боже мій, він узагалі подобався дівчатам: іще в гімназії йому до живих печінок допекло вислухати від них, який він подібний до Кларка Ґейбла, бо за те мав від хлопців у Юнацтві саму насмішкувату погорду й тим запекліше мусив виборювати в них пошану до себе як до рівного, а згодом і до ліпшого, – кидаючись зі зціпленими зубами на найнесамовитіші ризики і з усіх виходячи переможцем;

     Нусину примильно‑кокетливу, «котусячу» манеру поводження довгий час приписував був її консервативному польському вихованню («кобєцосць пшеде вшисткім!» : «жіночність насамперед»)  та «фліртярській» вдачі, і щойно при тій останній сцені – довго вона йому на душі тяжіла! – вперше подумав, що жінка, либонь, узагалі нездатна жертвувати собою за ідею – за чисту, незалежну  ідею, за ідею як таку, – а тільки за ту, котра втілюється для неї в коханій людині – чоловікові, синові, батькові – хоч живому, хоч мертвому…

       Жінки!.. А проте мусив визнати, що в ділі всі вони, ті, з якими доводилося працювати, залишалися до кінця вірні й тверді. Менші ризикантки порівняно з хлопами – то правда: не пхалися на рожен без потреби, з самого голого азарту. Але суто інтуїтивно він довіряв їм більше, ніж чоловікам, – так, ніби їхня самопосвята для справи тільки скріплювалася самопосвятою для чоловіка, якого любили і яким пишалися, – і скріплювалася вже намертво, мов найвищої якости цементом. Адріян загалом не надто схвалював, коли колеґи заручалися або женилися; вважав, що тепер на те не час. Однак годі було заперечити, що жонаті боролися ніби з подвоєною силою. Ніби їхні жінки підживляли їх додатковою енергією. Як акумулятори.

Ця «Рахеля» – чи має вона десь нареченого або чоловіка?.. Чому вона взагалі не леґалізувалася, як майже всі жиди з УПА одразу по війні, коли ми переходили в підпілля?..

Та перша хвиля злеґалізованих, правда, мало не вся рушила на Сибір, подякували їм большевики за те, що помогли розбити німців! – пізніші вже були обережніші, воліли фальшиві документи й перехід на польську сторону, звідки можна було дістатись до Палестини; тільки про одного лікаря з жидів, «Мойсея», Адріян чув, що той відмовився виїздити і недавно згинув десь коло Львова при облаві – підірвав себе гранатою, коли оточили…

Адріян дивився на непроникну спину «Рахелі» й почував, як його обволікає якийсь химерний жаль – трохи ніби як до загубленої дитини. Про українок у підпіллі так не думав ніколи, було‑бо самозрозуміло, що наші дівчата нарівні з мужчинами борються й терплять за ту саму святу справу, а ця жидівочка тут за що?..

«Ходи, Галю, з нами, з нами, козаками, краще тобі буде, як в рідної мами…» Колись давно вони співали цієї пісні на студентській вечірці, і Юзьо‑філолог запевняв, просто‑таки божився «на цалеґо», наче в первісній версії мала бути не «Галя», а «Хая», «шинкарочка молодая», – і то вже аж згодом усна традиція переробила незвичне ім'я на фонетично подібне «своє», знайоме…

«Прив'язали Хаю до сосни косами…» Підманули, забрали з собою – а потім прив'язали в лісі до сосни і підпалили сосну від самого низу. І вона кричала, і ніхто не чув. Як та вчителька, українка, яку совєцькі партизани‑«мєдвєдєвці» прив'язали за ноги до двох нахилених беріз, а тоді пустили, – казали, правда, ніби котрийсь таки того не витримав і вистрілив їй у голову, вже напівроздертій… «Хто в гаю ночує, хай мій голос чує…»

    Яка в дійсності страшна пісня – тріщать дерева, і ти волаєш на поміч, а я нічим не можу тобі помогти, дівчино: тільки подбати, щоб завжди мала гранату на поясі, тільки навчити тебе висмикувати чеку зубами, коли тамті скрутять руки за спиною, – перш ніж вони здогадаються зашморгнути тобі голову назад… «Ой ти, Хаю, Хаю молодая…» Ні, а таки зле воно звучить – «Хаю», «гаю», – не спів, а задишка якась виходить: ха… га… гаю‑гаю, зелен розмаю… В грудях мені посвистує, чи що… То певно, що «Галя» ліпше…

Адріян дивився на неї, немов бачив уперше. Стояла, безвладно звісивши кисті вдовж тулуба, виставивши всю себе напоказ, а промовлені нею слова тимчасом і далі незручно висіли в повітрі – як залишена без потиску рука. Що, властиво, вона хотіла тим сказати – і кому?

Йому зробилось гаряче; чув у вухах шум власної крови. Стояла навпроти нього й блищала своїми чорними виопукленими очима‑перстениськами, і він зголоднілими ніздрями ловив її запах – парний, молочно‑коров'ячий, кислувато‑сирний, бродильний, немислимий… Запах жінки з гладенькою шкірою й гарячим, складчастим тілом – із усіма його пахучими закамарками. О Боже.

– «Рахельцю» нам одбили од німецького ще ешелону, – долинув до нього «Орків» збентежений голос: голос пробував утиснутись межи ним і нею, заткати, заглушити їх своїми безпотрібними поясненнями, завернути назад, але було вже пізно, – про це сказав чоловікові погляд жінки.

    Завмерлий, навстіжно відкритий погляд, як розведена брама, – він забув, що жінка може так дивитися. Fort comme la mort.   К чорту. К чорту la mort, її вишкірену гнилу мордяку, – він живий, він і забув, що можна бути таким живим. Життя розпирало його нестримним натиском, пульсувало в паху, в кінчиках пальців, що криком кричали про доторк до гладенької, ось туй‑туй досяжної шкіри. К чорту – він не помре, ніколи. Не зараз.

Щось у ньому зрушилося, перемикнувся замок, – те, що перед хвилею видалося б диким, не до подумання, сливе блюзнірським, тепер виглядало як єдино можливий хід подій, що від сампочатку послідовно стреміли до цієї власне точки, від самого його поранення: смерть «Романа», смерть «Явора», криївки, і облави, і безкінечні людські ешелони, сотні кілометрів горя і сліз – вчора на захід, нині на схід, – і підпалена високо в нічне небо сосна, й тріск жіночого волосся, закучерявленого на скронях, і опір, до останку, що б там не чекало на нас попереду, 

     – все зненацька злилось докупи з шаленою, нестерпною, як яскраве світло дня після темного бункера, інтенсивністю, обпекло, аж заболіло в грудях, страшною й непереможною силою голого життя – голого, як дріт без обмотки, як жіноче тіло під сукняною спідницею й совєтською «гімнастьоркою» (бачив дрібненькі жорсткі кучерики коло її вух, бачив крізь жаб'ячу блюзу її плечі, її груди, і звідкись пам'ятав їх – тісно обвинутими білим простирадлом в червоних поцяпинах: під час операції?., але ж був тоді непритомний…), – її тіло пахло так, як і має пахнути тіло жінки, що призначена для тебе, й ні для кого більше. Все було так, як має бути, бо інакше бути не могло.

Він підвівся – тримаючись за її погляд, як за линву.

– Чи можу запропонувати вам свою поміч?..

– Та ми вже скінчили, – відповів «Орко», якого ніхто не питав; в голосі йому дзвеніла образа, але то вже не мало жодного значення. Ніщо вже не мало значення. 

Не відводячи погляду, вона повільно провела відживаючими руками по стегнах: поправила спідницю. Ніби вручила йому себе цим одним рухом.

«Спати, спати», – пригадав собі її нічний голос…

І вже байдуже було, що дощ перестав падати, і що «Орко» лишився в криївці, бо не було йому як вертати в село самому місячної ночі, і байдуже, чи справді той «Орко» заснув – чи справді всі вже спали, – коли дві безшелесні тіні, одна по одній, вимкнулися в коридор, – в темряві її тіло випромінювало жар, що здавався видимим, а стегна над перетятими ґумкою панчохами були гладенькі, як щойно очищена з луски рибина, лиш гаряча, – крізь прочинену ляду ринуло на всі груди пересякле вільгістю повітря, і нещадне місячне сяйво затопило приступці нагору, – щойно тут вона задихано повернулась до нього обличчям, і він поспішно, майже грубо вдавив її в необтесаний дерев'яний зруб, не встигши навіть зрадіти з її зустрічної готовности, – то було так, наче вона чекала на нього віддавна, ввесь свій вік, і наперед прибрала вигідних для нього кшталтів, щоб умить облягти його, як рукавичка, жадібно й ненагло вхлипнути його в себе, мов усіма отворами й порами нараз, у пульсуючу вогненну ущелину, так що він і нестямивсь, як опинився всередині, іно захарчав, тлумлячи стогін, – і вже було по всьому…

Бачив у місячному світлі її лице з примкнутими повіками й закушеною спідньою губою й не відчував більше нічого, крім прикрої мокроти й бажання втертись. І сорому, так, сорому теж – як коли гімназистом уперше пішов із хлопцями до бурдею і теж тоді проллявся сливе відразу, по кількох незграбних, майже болісних спазмах, а курва, повернувши голову, насмішкувато дивилась на нього через плече одним оком, як курка, крізь фарбовані хною ріденькі пасма, звислі вздовж щік: но цо, мали, юж залатвьони?..

      Тоді теж було те саме відчуття порожнечі: і це все?.. В грудях нагадав про себе знайомий біль, і він сполошився й пустив її ноги: на псю маму, теж знайшовся герой аманті!.. Каліка недокладений, тьху. Ще мить – і почув би до неї неприязнь, як до тамтої рудої дівки. Мав я любку, мав я другу, та ще й чотирнайцять – штири дівці, дві жидівці, молодиць п'ятнайцять… Все, кобіто. Язда назад.

А проте то не було все, і він зрозумів це, тільки‑но вона підняла оті свої важкі, припухлі повіки – повільно, ніби поверталася дуже здалека, і втопила в нього нерухомий чорний зір – погляд змії, майнуло йому, Цариці Змій, що живе в підземеллі й стереже там неміряні скарби. Дві вузькі, прохолодні долоньки стиснули йому обличчя:

– Які єстесь… ладни… Гарний, – виправилась, наче крізь сон.

Польська мова його заскочила – куди дужче, аніж якби вона озвалась по‑жидівськи:

– Ти що, з тих… асимільованих?

Замість відповіді вона зарилася обличчям йому в груди (мав враження, що всьорбує в себе його запах, так само жаждиво, як перед миттю була всьорбнула його) і забурмотіла – так, що він якимось дивом чув кожне її слово всередині себе, воно відлунювало лоскотом у кістках, у міжребер'ї, в тому місці, звідки вона виймала йому кулю, – і взяв Господь одне з ребер його, і тілом закрив його місце. І стануть вони одним тілом….

Швидка, співно‑плинна гебрейська інтонація вібрувала в ньому й розхитувала його, як міст, – це була інтонація зовсім не ярмарку, як то йому завжди здавалось, – не ярмарку, а плачу, як же він не тямив цього раніше?.. Плачу, лементу, з яким рветься волосся з голови, як мичка, щоб летіти в пустині за вітром: Шма, Ізраель, – слухай!..

     Але слухати не було кому, вона не мала кому плакати. Він гладив її по голові: з Перемишля, вона була з Перемишля, там, у ґетто, згинула ціла її родина – згоріла в огні, в сорок другому. Тоді німці жидів іще не вивозили, ляґерів смерти ще не було, – просто підпалили ґетто, і більше місяця ціле місто й околиці смерділи паленим м'ясом.

   І горілим волоссям, подумав він здригнувшись, перед очима знову постала палаюча сосна, як велетенський смолоскип, що бурхає в чорне небо розсипами іскор, – він торкав пальцями кучерики на її скронях – на дотик вони виявились м'якші, ніж на вид, і пахли, як і належить немитим косам, масно і пряно, – такий звіриний, жизній запах.

     До сосни косами. Мама, тато, дзядзьо, бабця, вуйко Борух, сестра Іда з мужем, маленький Юзік‑Йоселе – всі згоріли, ніхто не вийшов. А вона одбилась од свого народу – її переховала родина колежанки з гімназії, українки.

    А потім – потім вона попала під облаву, Бог Ізраїля хотів вернути її до мертвих, але у вагоні вона молилася до Розп'ятого, як її навчили в тій українській родині, і чудо сталося: на ешелон напала УПА.

   Нарешті до нього дійшло: вона оповідала йому не про себе, а про свого бога, який її покинув. Про жорстокого й твердого юдейського бога, який не знає прощення, ані жалю, і помщається за непослух на жінках і малих дітях, – звільнене місце цього бога вона й офірувала йому, чоловікові, котрого сама ж і вернула до життя: її тіло благало його, як розгрішення від богопокинутости, від жаху смертної пустки. Йому знову вдарило в голову запаморочення, – жодна жінка ніколи не дарувала йому почуття такої абсолютної над собою влади, в тому було щось недозволене, сливе жаске, але тим магнетичніше…

       Тимчасом, мов на потвердження його здогаду, вона опустилась перед ним навколішки, й він затремтів, – вона вбирала в себе м'якими, ягнячими губами його єство впоєно, ледь не побожно, наче справляла містичний ритуал поклоніння нею‑таки й викликуваній із його чресел силі, і цим разом та сила виявилась дужчою, тривкішою, ніж він міг собі уявити: більшою за нього самого, бо на якийсь час – легко збивши кволий шемріт її застережень – він теж перестав існувати, впав у темну непам'ять, ведений єдино нездоланною жадобою просування вглиб, у пружно‑піддатливу горяч розвоженої лави, що відлунювала схлюпом під червоними склепіннями черепа.

І це було неможливо, неймовірно, нестерпно, розтягнено в нескінченність, як безбожно солодке умирання в зупиненому часі, де не було світла, сама лиш вогненна тьма, в яку він бив і бив молотом, підземний коваль, аж зненацька тьма стислась круг нього в блаженну квінтесенцію вдячности, в ніжне кільце, як у виймаючий душу цілунок, стислась – і розтислась, і ще раз, і ще, і того вже таки несила було витримати, і в ту саму мить, коли він вистрелив із пістолета з переможним криком і прострілене тіло повалилося долі, тьма задрижала й збіглась круг них двох у блискавичний вогненний контур – мов навіч явлене замкнене коло струму,

      – і він простерся на голій земляній долівці відсапуючись, підставивши обличчя місяцеві, як циган, і вже притомно подивувався, що йому нічого не болить – нічого, справді, зовсім даремно вона турбувалась, – тіло дзвеніло відпружним, щасливим спокоєм, як добре випалений глечик. Він ласкаво – аж трохи чудуючись, скільки в ньому, виявляється, скритих запасів ніжности, – провів рукою їй по плечах – тепер її присутність поруч була приємна, хотілося до неї говорити, пестити, затримати пережите:

– Та ти таки направду помічна медсестра, дівчино! Хоч представляй тебе до вирізнення наказом штабу – за самовіддане зцілення раненого…

По паузі вона відгукнулась, але зовсім не жартом – зміненим, сомнамбулічним голосом (сам звук якого знов наповнив його радісною свідомістю своєї моці):

– Я б хотіла зараз умерти… за тебе.

– Цур‑пек, на пса уроки – що таке кажеш! – проте був мимоволі підлещений.

– Не, милий, правду кажу… То було би найліпше… Бо так не буває… Він усе ще тішився своїм новим станом:

– Знаєш, а я зовсім не чую втоми, – і тут раптом збагнув, що вона сказала: не тільки він, вона теж уперше спізнала таке; вогняна рамка замкненого струму й далі стояла йому перед очима. – Ти теж бачила?.. – радше відчув, ніж розгледів у темряві її мовчазний кивок, і зараз же по‑чоловічому стривожився за свою новонабуту власність:

– А, звідки ти то вмієш? Хто тебе навчив?

Вона зрозуміла його тривогу й шепнула просто в вухо, лизнувши його піт, як кицька, аж йому знов перебіг сласний дрож уздовж хребта:

– Я два роки нікого не знала.

Він зрадів – значить, «Орко» йому не суперник, – але того все‑таки було недосить:

– А раніше?

– Не треба про те, – попросила поважно, як чемна дівчинка.

    Слухай, – шумно зітхнувши, сіла, здавалося, знов розгладжує потемки спідницю на стегнах. – Я знаю, що ми всі помремо…

– Всі люди коли‑небудь помруть. Не чула про таке?

– Я не про те. Війна скінчилася. Чи ти справді віриш, що альянти схочуть воювати з Москвою? Ніхто вже не має сили на дальшу війну.

– Ми маємо, – сказав він – і затерп, вслухаючись у відлуння власних слів, наче в гук військового параду. За інших обставин така балачка збудила б у нього підозру, чи не ґебівська провокація часом, але в цю мить він направду любив її – за те, що помогла йому так просто сформулювати істину, сама свідомість якої п'янила нестримною гордістю, як в улюбленому від літ Юнацтва вірші: «І так тебе хміль наливає ущерть, І так опановує тіло, Що входить твоя упокорена смерть, Як служка, бентежно‑несміло…»

     Правда твоя, дівчино, всі заламалися – всі потужні, до зубів узброєні держави наклали в штани на півдорозі, боягузливо вдовольнилися півперемогою, над слабшим і дурнішим із двох, над Гітлером, бо забракло їм духу йти до кінця, одним тільки нам не забракло – без своєї держави, без міжнародної підтримки чи бодай опіки Червоного Хреста, ми одні не признали тирана переможцем і на тім стоїмо – і стоятимем до останку.

   Колись, у майбутньому, нові покоління потраплять це оцінити. Той фацет, «Західний», француз чи бельгієць, що працював диктором на радіовисильні в Карпатах, його щовечірній голос на коротких хвилях – «Атансьйон! Атансьйон! Ісі радйо діфюзьєр юкреньєн кляндестен» – давав відчуття, наче цілий світ стежить за нами затамувавши подих, – він теж так казав – «Ви рятуєте честь Європи».

   Він погладив її по голові, мов залякану дитину, – смішно, як тільки жінка заводить про політику, то завжди – що короткозорий при дальновиді, і навіть у шахах вони не бачать далі як на два ходи вперед… Але, божевілля якесь, – знову бажав її, ще голодніше, ніж перед тим:

– Ходи до мене.

– Почекай, мій любий, мій найдорожчий, моє… моє… ох, дай мені сказати, прошу тебе, то є важне… Я цього нікому не казала, ніколи. Від першої хвилини, як тебе побачила, я вже знала… Тільки не знала, що так, що може бути так… Слухай. Якщо я завтра згину, я ні про що не шкодуватиму, розумієш? Я тепер знаю, навіщо я лишилася жити.

– Цить, цить… Не говори більше…

– Нє, почекай… Але якщо лишуся жити ще, то… не гнівайся, добре? я хочу, щоб ти лишив мені свого сина. Щоб ти лишився в мені, і я носила часточку тебе… в собі…

От.

Він не слухав – що вона сказала? Вар'ятка якась, – у голові пронеслося на повному ходу, як поїзд із мосту, сліпучо‑білим зойком: Гельця! – Гельця, ось від кого він хотів би таке почути, чому це каже інша, за що така кривда? – але поїзд летів, не в змозі спинитися, туди, де вривалися рейки, і тільки машиніст у кабіні щосили заплющився, щоб не бачити, як за мить усе злетить у повітря…

– Зараз, зараз… Ні, не рушся, лежи, я сяду ось так… Щоб тобі було легше.

І йому, дійсно, стало легше – не відразу, спершу було гаряче, темно й вогко, як і має бути в підземеллі, де владарює Цариця Змій, – вона була прекрасна всередині, еластична, туга змія, і йому знов було добре, дуже добре, невимовно добре – може, й справді, так не буває, і все це йому сниться?..

    Його наче несло по збуруненому морю – тільки‑но скочувався вділ із одної велетенської хвилі, мокрий і щасливий, як зараз же його забирало й підносило новим прибутним валом, вище й вище, до розпуки, до самого нестерпного вершечка, – і він прагнув лише, щоб це ніколи не кінчилося, і з кожною хвилею чувся дедалі дужчим, бо в ньому росло й укорінювалося нове почуття, те, яким може обдарувати чоловіка тільки жінка, й ніщо інше: радісний подив із себе самого, що він на таке здатен.

      Вгледівши ще раз вогняний контур замкненого струму, він, вже скотившись у видолинок між хвилями, подумав відсторонено, крізь вдоволений гул у цілому тілі: а якби мене вбили, я б цього так і не знав,  – думка була явно чужа, вмовлена йому ззовні, і то не був його Голос, що беріг і провадив крізь небезпеки, – то був відбиток її слів, я тепер знаю, навіщо я лишилася жити,  вкрапнутих у нього перед тим, як була вкрапувала йому мікстуру з піпетки: свідомість ввібрала й перетравила їх так само непомітно, як плоть вбирала й засвоювала її тілесні соки (досі він гадав, ніби лиш ними й обмінюються в коханні!), і сиґнал остороги зараз же й спалахнув у потьмареному мозкові, як ракета вночі над полем: вперше за роки підпілля він, «Звір», по‑справжньому впустив у себе іншу людину.

І на тому все враз скінчилося – він повернувся до себе. Щастя висихало на ньому швидко‑швидко, як на псові, на «Звіреві». Між лопаток холонув піт, і в утворенім, було, пробої його персонального муру, в ледве що наміченій зоні відкритости до іншої людини, якою вона є сама‑по‑собі, безвідносно до того, як служить справі, застигав і стягувався свіжий цемент.

А шляк би то трафив, таже з нього вже зовсім здоровенний жеребцюра, ич як розбасувався, то якої ж курчої мами тут висиджує – жирує собі з медсестричкою, як який капітан‑красноармєєць на курорті, поки хлопці десь там гинуть, і встиду на нього нема?! Пся кість, от що значить розледащіти без діла!..

     Ще не цілком твердими, розімлілими в суставах пальцями він став спішно защіпатися на всі ґудзики: те, що допіру відбулося між ним і цією жінкою, злипшись докупи з усіма попередніми подіями цього дня, стрімголов западалося в минуле, відвалювалось від його істоти глевкими пластовнями мокрої глини, – а вимащений глиною заступ, той самий, котрим лікар зі священиком копали нині яму для «Явора», стояв прислонений до стіни, між бочкою нафти й лантухом круп, і тхнув свіжою могилою.

     «Рахеля» мовчала – добра дівчина, таки недарма сподобалася йому: якби зараз щось попід руку вівкнула, він би не стримався, впоров би щось різке, потім чувся би винуватим… Але вона добра дівчина, дуже добра, видно, що давно в підпіллі: зайвих питань не ставить, – зате він мав тепер до неї питання, і не одне.

     Найперше: чому вона на нелеґальному становищі, чи їй би не відповідніше було влаштуватися тою ж медсестрою десь у районі, або й у Станиславові чи Львові, свої люди потрібні скрізь? Ні, заведено, як на допиті, відповідала вона, це неможливо, вона вже була раз леґалізована, в сорок п'ятому, минулого літа МҐБ її арештувало, – знали, що вона була в УПА, й доручили їй убити «Гайового».

     З тим вона й прийшла назад до «Гайового», все розказала, і її лишили в підпіллі. Он воно що. Він не став розпитувати далі – про решту говоритиме при оказії з «Гайовим», – чомусь спитав лиш, чи в ґебе її били. Ні, бити не били, тільки слідчий лаявся страшно, слідчий також був жид, їй це спочатку дуже дивне здавалося – що не німець грозить її запроторити до ляґру, а жид; все кричав на неї – ти же єврейка, как ти могла, блядь бєндєровская, у ніх што, нє такой…, как у нашіх парней?..

      Вона затнулась, він змовчав. Було неприємно – ніби той слідчий утрутився між ними, якраз натрапивши на свіже слабке місце, і ця мить замішання якось остаточно впевнила його, що обом їм належиться чимшвидше затерти свою слабість, забути той розпачливий вибух природи, що був штовхнув їх одне до одного, – вирадирувати з пам'яти, як то мовилося в підпільницьких інструкціях: зайвого не пам'ятати. В крайньому разі, як робиться з найважливішими документами, вкласти в пляшку, залляти корка воском і закопати якнайглибше. Колись, як буде нагода, можна буде відкопати й подумати (ні секунди в це не вірив), – наразі ж він знову жив біжучою хвилиною. Пастка зупиненого часу, в яку було вкинуло його поранення, розімкнулася. Був здоровий.

…Уже провалюючись у себе на причі в сон, на вологому просмужку межи сном і явою – такому делікатному, як м'які ягнячі губи переповненої коханням жінки, – він скинувся од поштовху: був увесь іще в пушистій хмарі її дотику, що обволікала його тіло звідусюди, як бавовна Великодню писанку, тільки руки мав зв'язані за спиною, і якась необорна, вихрова сила втягувала його у відкриті двері чорного «опель‑кадета», того самого, яким його колись везли на Пелчинську в ґестапо, – а «Рахеля» безпорадно простягала руки за ним услід, її обличчя біліло в місячному світлі, мов кружок овечого сиру, і він кричав їй, поки його волікло, одриваючи од землі: я – Адріян Ортинський! – і від цього свого крику вжахнувсь, спам'ятався, – з розбуханим серцем вихопився назад у реальну темряву криївки й відітхнув: слава Богу, – упритомнивши собі, що жодне з них двох так і не спитало в другого справжнього імени, ані «Рахеля» – його псевда…

І, остаточно заспокоєний, заснув – міцним, безтривожним сном здорового мужчини.

Comments:

Жінка онлайн


Ворожіння  та прикмети на Новий рік 

Обряд ворожіння своїми коренями сягає  в язичницькі часи. Вважалося, що у новорічні свята настає розгул нечистої сили,  тому саме у цей період можна було дізнатися про майбутнє за допомогою  ворожби.  У залишках колишніх  язичницьких  обрядів  збереглися окремі  форми ворожінь – вечорниці, ворожіння про Долю,  ворожіння про нареченого і наречену, обряд кликання «до  каші» тощо. Слов’яни мали велику повагу до долі  і вважали її оповіщення проявом вищої волі богів. Тож як ворожили у старовину на новорічні свята?

далі...

Поговоримо по жіночому


 

Що подарувати рідній людині на свято?

Подарунок -  обов'язковий атрибут будь -якого свята. Навіть якщо він просто символічний, все одно має магічну силу: демонструє людині вашу турботу і почуття. Тільки що ж подарувати, аби серце рідної, коханої, близької людини стислося від радості та вдячності за увагу? Вчені стверджують, що не може бути більш корисного подарунку для людини, як домашні тварини. Бувають ситуації, коли домашні тварини буквально  наповнюють життя  людей радістю й змістом, полегшують  моральні й фізичні страждання. Дослідження показали, що тварини  лікують людину не гірше за пігулки.

далі... 

 Жінка відпочиває


Магія весільного вінка

На Прикарпатті здавна виготовляють  головні убори, які можна вважати справжнім  витвором мистецтва.  Тут плетуть унікальні  вінки з  гусячого  пір’я,  які використовують  у весільному обряді. Такий вінок відтворює давні шлюбні традиції, пов’язані з віруваннями та звичаями даного краю. Важить такий весільний  шедевр народної творчості від  1 до 3 кілограмів. А таких віночків на голові нареченої має  бути два: менший – спереду, більший – ззаду.

далі...

Краса та здоров'я


street workout in Ukraine

Street Workout  як альтернатива фітнес - залам

Чудовою альтернативою фітнес - залам та спортивним клубам є  Street Workout -  різновид вуличного спорту, що лише набирає популярності  серед української молоді. Street Workout передбачає  заняття на свіжому повітрі, що неминуче призводить до загартування організму. До того ж  вуличне тренування абсолютно безкоштовне  та  корисне  для організму будь - якого віку. 

далі...