Поезія Галини Гордасевич здебільшого присвячена жінці, її почуттям та емоціям. 

Хто така жінка? Це – загадка, яку постійно намагаються відгадати поети, художники, скульптори та інші митці. Але все марно, бо  жінка – це вічна таємниця!

Недаремно жінку порівнюють з птахом Фенікс: вона  згорає, щоб тут же відродитись заново і знову кинутись у всеспопеляюче полум'я пристрасті, що зветься – Кохання!

Збірка поезії Галини Гордасевич «Сонце, вітер і жінка»  - це вірші про  кохання, і спогади, і  мрії – без яких життя було б позбавленим сенсу.

   Авторка віршів -  Галина Гордасевич у 16 років була арештована та засуджена на 10 років таборів «за антирадянську агітацію».

 Однак, її поезія позбавлена будь – яких політичних чи особистісних образ, ненависті та звинувачень. Навпаки, її  вірші промовляють коханням, весною, почуттями.

Це поезія про сучасну жінку, якій доводиться багато працювати, терпіти, чекати, але навіть у вирі щоденних проблем, душа та краса жінки залишається незбагненно чистою, світлою, прекрасною.

 

*******

Я буду, любий,
ідеальною дружиною.
Прийдеш з роботи –
тебе на порозі зустріну я,
свіжі квіти поставлю:
тобі на столі,
борщ смачний приготую,
все зроблю,
як і слід.

Як за шторами стихнуть
міста вечірнього звуки,
ти, як завжди, закохано
візьмеш мене на руки.
Будуть ночі у щасті
і в радості дні,
і здається: чого б ще
бажати мені?
Тільки трапиться так,
що вранці я встану,
а крізь вікна влітатиме
вітер весняний.
Буде березень ранній,
сіренький, тривожний.
Я відчую,
що далі так жити
не можна.
Я обід не зготую.
Весь день протиняюсь.
Я відчую в душі,
що нестримно міняюсь.
Ти повернешся пізно,
звичайно, знудьгований,
тільки вітром весняним
в уста поцілований,
посміхнешся безжурно:
– Здається, ми плачемо? –
Але я подивлюся
очима незрячими,
легким рухом з дороги
тебе відведу,
двері в ніч відчиню –
і піду.

 ******

Я тобі не сестра, не мати,
Просто так – випадкова стрічна.
Та повік мене будеш в душі тримати:
Я – любов твоя вічна.

Пройдені роки. Друзі. Сім'я.
Рідна хата. Робота звична.
Та встаю понад всім тільки я, тільки я!
Я – любов твоя вічна.

Не в церкві. Не в загсі. Без свідків.
Я з тобою вітром повінчана.
Куди воно нас заведе?
Прийшло звідки?
Я – любов твоя вічна.

******

Надривається жінка під торбами,
Розривається жінка між чергами.
... А кажуть, слід бути гордими!
... А кажуть, слід бути чемними!
А жінка рахує ті гривні,
Як вижити, думає жінка.
Обступили проблеми противні,
Набухає на скроні жилка.
А діти, хоча й не голодні,
Але кривлять губи над юшкою.
Чоловік знов прийде сьогодні
Не «під мухою», то «під мушкою».
Йому що! Він на жінку надіється!
Його клопоти йдуть за водою.
Що ж воно з вами, жінко, діється?
Ви ж колись були молодою,
Ви ж були казково прегарною,
Обіцяв на руках носити,
А тепер було б справою марною,
Щоб за хлібом пішов, попросити.
На роботі своя морока:
Зазирає в вічі скорочення.
Б'ється жіночка кароока,
Тяжко змучена, заморочена.
Поможи їй з глибин історії
Хоч ти, матінко Берегине,
І тоді в піднебеснім просторі
Україна не вмре, не загине.
І наповнює море краплина,
Сходить сонце в небеснім склепінні.
Постає велика Вкраїна
На великім жіночім терпінні.

*****

Знов нижу я рядки літер
У тривозі осінньої ночі.
Я – хвиля.
А ти – буйний вітер,
Що несе мене, куди схоче.
Я – береза.
А ти мої віти
Заплітаєш, неначе коси.
Я – троянда,
А ти з мого цвіту
Спиваєш медові роси.
Я – човник.
Мої вітрила
Ти наповнюєш подихом дужим.
Я – чайка.
А ти мої крила
Так поламав байдуже.
А можливо, я – легка сніжинка,
Що під ноги ляга перехожим.
А можливо, я – просто жінка,
Що тебе забути не може.

******

Я до тебе іду.
А вітер мені назустріч,
За волосся, за руки хапає,
Умовляє мене, не пускає:
– Ну, куди ти! Вернися!
Буде горе! Вернися!
Будуть сльози! Вернися!
Буде біль! Схаменись!

Я до тебе іду!
А мені світлофори червоним
Так тривожно сигналять,
Зупинитись велять,
Не пускають:
– Ну куди ти? Вернися!
Буде горе! Вернися!
Будуть сльози! Вернися!
Буде біль! Схаменись!

Я до тебе іду,
Хай там горе – іду.
Хай там сльози – іду.
Хай там біль – я іду.
Я до тебе іду.
Чуєш?!

*****

Простягни мені руку
Через ріки неправди і горя.
Простягни мені руку –
Хай тебе не лякає негода!
Міцно стиснемо пальці –
Нас недолі не розтоптати.
Та й пустим вінки купальські
І будемо долі питати,
Може, все, що досі було,
Лише тінь від її крила?
Простягни мені руку,
Щоб устояти я могла.

Сонце, вітер і жінка

Вітер юну жінку обіймав
Весняного сонячного рання,
Сірі очі цілував,
Русі коси розплітав,
Говорив палкі слова кохання.

А жінка від щастя мружилась сонно,
До вітру смагляві руки тягнула,
А потім гордо дивилась на сонце
І не змигнула.

А жінка себе почувала княгинею,
А жінці всесвіт під ноги стелився.
Їй вітер шептав:
– Ми удвох не загинемо!
І ніжно на груди хилився.

Десь ополудні погода стихла:
Все пролетіло, сліду не лишило.
Жінка сиділа печальна і тиха,
І сонце сльози її сушило.

Мій син заснув...

Мій син заснув,
Уткнувшись носиком в подушку.
Немов метеликові крила, темнії вії
Притихли над рум'янцем щік.
Він спить і посміхається крізь сон.
І що тобі приснилось, сину?
Чи кішка, за якою вчора
Ти бігав цілий день?
Чи той хороший дядько, що тебе
Катав на моторолері? Чи, може,
Отой великий жовто-синій м'яч,
Що бачив у вітрині магазину?
Спи, сину, спи. Я буду біля тебе
Сидіти довго. Може, цілу ніч.
Я буду мріяти, як виростеш ти, сину
(Про це всі матері на світі мріють!)
Пройдеш мої несходжені дороги,
Закінчиш те, чого я не скінчила.
А може, й ні... А може, ти вже сам
Собі і справи, і дороги знайдеш.
Та тільки знаю: справи будуть гідні,
Щоб я могла гордитися тобою.
Та тільки знаю, що твої дороги
Вестимуть прямо, а не манівцями.
Ти будеш сильним і розумним, сину,
Ти не лякатимешся втоми і негоди.
Ну, а якщо ти все-таки відступиш,
Здасися ти на милість переможця,
Коли ти перед правдою покривиш,–
Я не сховаюся за людські плечі,
Я не скажу, що це моє нещастя.
Тоді мене судити будуть люди,
Бо я тебе родила і ростила,
І я скажу: 
        – Судіть. Моя вина.

* * *
Рожевий світанок, немов немовля, 
Беру в долоні, теплі і ніжні. 
Рости, маля! Міцній, маля! 
Ставай на уперті ніжки. 
І далі ми разом з тобою підем,
Візьмемось удвох за роботу.
Ти станеш високим і світлим днем,
Пізнаєш смак втоми і поту.
А згодом прийде задуми час:
Бажання горіли та стихли.
Ти голову схилиш до мого плеча
Вечором сивим і тихим.

Вечірня мелодія

В синім літеплі вечора
Зріють цитрини вогнів.
Я з роботи іду.
Я трохи стомилась.
Ні, не так, щоб аж падала з ніг,
Але просто руки несу,
Як щось дороге і важливе.
Вже пізно. На вулицях тихо.
Тільки зрідка трамвай прогуркоче.
Часом пройдуть закохані,
Міцно побравшись за руки.
Я дивлюся на вікна будинків.
Більшість з них тихі і темні,
А декотрі світять. І такі мені милі
Ці освітлені вікна, що в них абажури
І рожеві, і жовті, і сині,
І навіть банальні оранжеві.
За ними живуть мої друзі,
Працьовиті, розумні, сміливі,
І серця їх такі ж привітні,
Як їхні освітлені вікна.
Люди, ви лягаєте спати
Після дня турбот і роботи?
Спіть спокійно! Доброї ночі!
Хай вам сняться хороші сни!

* * *

А жiнка йде, травинки не притопче
І хробачка малого обiйде.
Ти не дивися так на неї, хлопче!
Ти молодий! Тобi до неї де!

Її уста, звабливо-малиновi,
Вже знають смак цiлунку i сльози,
А очi, темно-карi, аж терновi,–
То тінi вiдбуялої грози.

Була гроза. Потолочила душi.
Як тяжко все вiдроджувать було!
Та жiнка йде i тишi не порушить,
Лише лягла задума на чоло.

А жiнка йде, травинки не притопче
І хробачка малого обiйде.
Ти подивись на неї збоку, хлопче,
І не чiпай.
    Нехай собі iде.

Осінь. Абрикоси 

Я кожен день 
Проходжу біля твого дому, 
Коли йду на роботу і з роботи, 
І просто так, гуляючи, іду. 
Іду й дивлюся на паркан високий, 
Зеленим пофарбований. З-за нього 
До мене виглядають абрикоси 
І гілками вже здалеку хитають, 
Немов запрошують зайти до них. 
Пройти по вузькій стежці біля дому 
В глухий закуток саду, де колись 
(Здається, ніби років сто тому) 
Ми вечорами літніми сиділи, 
Вели розмови довгі без кінця, 
І сперечалися, і мріяли, й клялися, 
І заміри складали грандіозні, 
І сотнями нескромних вух-листків 
Розмову нашу слухали дерева.

Пройшло багато літ. Ніколи ти 
Мене зустріти не виходиш з дому, 
Та й я сама давно тебе забула 
І не сумую, не шукаю стрічі. 
Мене лише тривожать абрикоси 
В уборі пожовтілого вже листя, 
Бо так вони радіють, коли йду. 
Послухай, можна (ти мені дозволь!), 
Я коли-небудь ще зайду до тебе. 
Ні, не до тебе! Просто до дерев. 
Зайду і сяду під розлогим гіллям, 
Посиджу мовчки, пригадаю знову 
Ті літні ночі  і розмови довгі. 
І, може, знову хоч на півгодини 
В осінній вечір зацвітуть троянди, 
На небі спалахнуть весняні зорі, 
А в серці спалахнуть шалені мрії, 
Що їх життя буденне погасило 
І молодість повернеться моя?

* * *

Засну, і знову присниться:
В лісі хвоєю пахне й грибами. 
Ти роздушиш своїми губами 
На губах моїх стиглу суницю.

А прокинусь – вітер колише 
Голе віття у мене під вікнами. 
Я калинову кісточку виплюну, 
Терпкий сік на губах полишивши.

* * *
І пес твій на мене не гавкав, 
І жінка твоя не дивилась, 
І тільки вишня край фіртки 
На  мить листком притулилась, 
Коли я біля неї стояла, 
Така чужа-чужаниця.

А доньці твоїй пора заміж,
І сину моєму жениться.

Хоч небо іще ласкаве 
І сонце в ньому розлито, 
Та вже не весна на світі. 
А тихе бабине літо, 
Уже імлисті світанки, 
І все холодніші  ночі, 
І в пса, що на мене дивився, 
Чомусь посмутніли очі.

За вітром пливе павутина, 
Хоч здавалося, вітру немає. 
От і життя минуло! 
Тільки любов не минає.

Історія жінки

Так, жiнка в свiт приходить для любовi!
Любити маму – поки ще мала,
Любити ляльку – трохи пiдросла,
А коли вперше вийшла за порiг,
Любити сонце i м'який морiг,
Дiм батькiвський i квiти чорнобровi,
Бо жінка в свiт приходить для любовi.

Вона росте – росте її любов,
Ростуть її бажання i надїї.
І от приходять роки молодiї,
І по землi вона не йде – несеться,
Тривожно прислухаючись до серця,
Що в гулi мiст чи шелестi дiбров
Пiдкаже їй: – Оце твоя любов!

Це та любов, що перша i остання!
Такої ще на свiтi не було!
Її дiткнутися не смiє зло!
Вона яркiш, нiж сотня сонць сiя!
Вона – твоя ! Вона лише твоя!
Тобi її на сотню рокiв стане!
Це та любов, що перша i остання.

І відшумить весільний водограй,
Та як же знову свiту не радiти,
Коли народжуються в тебе дiти!
І ночi всi недоспанi дарма,
Коли воно лепече вперше: – Ма...
І ти – свята. І в серцi в тебе рай,
Хоч здаленiв весiльний водограй.

І от пливуть лiта, лiта, лiта...
Годуєш всiх, сама, бува , голодна,
Часами все те винести не годна,
Та будеш захищати як в бою,
Оту домашню каторгу свою
Хоч сум торкає очi i уста,
І хоч пливуть лiта, лiта, лiта....

Але якби усе почати знов?
Адже обiд щоденний – це любов!
Сорочка, чисто випрана, – любов!
І ночi, що не спала ти – любов!
І пiсня, що спiвала ти, – любов!
І квiти, що посiяла, – любов!
І очi правнукiв яснi – любов!
І Україна вся – одна любов!
Було б все так, якби почати знов.
Жiноча доля в свiтi – це любов.

*  *  *

Я вийду коли-небудь на дорогу
І всіх зустрічних братиму за руки,
І приведу до себе, посаджу
За круглий стіл, ввімкну торшер
Під золотистим абажуром 
                й тиху музику,
І чай закип’ячу, дістану цукор
І вазочку з малиновим варенням.
Спочатку всі мовчатимуть ніяково,
А потім вже мовчатимуть задумливо,
А потім перший хтось візьме 
                                        й розкаже 
Про всі свої печалі і тривоги.
А далі другий, третій і четвертий,
І люди тихо будуть говорити,
І люди довго будуть говорити,
Бо в їхніх душах стільки назбиралось.
І кожен з них збентежено відкриє,
Що всі довкола, як і він, нещасні,
Що всі довкола, як і він, самотні,
Що кожному, як і йому самому,
Так не стачає ласки і тепла.

***

Твоє ім'я
 
Дощ пройде,
пил приб'є,
Повітря до блиску вимиє,
І блискавка в небі напише твоє
Неповторне ім'я.
І дві дуги, наче дві руки,
Веселка з'єднає,
І щезнуть хмари, сірі й руді,
І грім сконає.
Остання блискавка скоро погасне,
Та сонце дощинки засвітить,
Щоб ім'я твоє неповторне і ясне
Сіяло над світом.
 
 ***
Звідки — і не знаю достеменно,
Та себе на тому все ловлю:
Завжди знаю, коли йде до мене
Чоловік, якого я люблю!
Він всміхнеться, ясно і щасливо, —
Як вино, той усміх пригублю.
От же є таке на світі диво —
Чоловік, якого я люблю!
Сліпоті жінок дивуюсь дуже, —
І нехай так лишиться, молю! —
Він минає їх — а їм байдуже —
Чоловік, якого я люблю!
Може, і в любов приходить будень,
Може, і грозу перетерплю
Та для мене завжди святом буде
Чоловік, якого я люблю.
Може, час вогонь сердечний втишить.
Що зроблю, що я тоді зроблю,
Що зроблю, коли мене залишить
Чоловік, якого я люблю!
 
 Міська балада
 
Машина з місця рвонула і — ходу.
А жінка сиділа печальна і тиха
І тремтячими устами шептала:
— Не хочу,
Не хочу від тебе їхати!
І поїхала. Спробуй тепер верни!
Нічого не вернеш назад.
І незабаром забули вони
Поїздку свою на вокзал.
І лише водій, буйна голова,
Дівчаток веселих печаль і втіха,
Все пам'ятає тремкі слова:
— Не хочу від тебе їхати…
Не хочу від тебе їхати…
Не хочу від тебе їхати…
 
 
Зрада
 
А дерева зітхали,
Дерева зітхали
Розгублено і тривожно:
— А що ж тепер буде?
— А що ж тепер буде?
— А хіба так можна?
А зорі сміялись,
Підморгували лукаво:
— Отак тобі й треба!
— Отак тобі й треба!
— Піде ж тепер слава!
А солов'ї ридали,
Солов'ї між цвітом ридали:
— Не думали ж і не гадали…
 
 
***
— Ноче моя срібнорука,
Чом гасне твоя краса?
— Сльозами падаю в трави,
А люди кажуть: роса!..
— Ноче моя безмісячна,
Чому ти така сумна?
— Мій місяць мене покинув,
Я залишилась одна.
— Ноче моя темнокоса,
Куди ж він від тебе пішов?
— Кажуть, що в оселі світанку
Рожеву зорю знайшов.
— Що ж тепер будеш робити,
Моя засмучена ноче?
— Тільки одне: чекати,
Може, він повернутись захоче.
 
 
Просто пісня
 
Це була тільки пісня.
Просто пісня і більше нічого.
Продзвеніла її найніжніша,
Найтонша струна.
Тільки зірка зірвалась
З високого неба нічного,
Тільки в темному гаї
Обізвалась далека луна.
Це була тільки пісня.
Пісня смутку, любові і літа.
Пахли скошені трави,
Достигала малина рясна.
Знаєш, я не чекала,
Що буде так дуже боліти.
Це ж була тільки пісня,
І от — закінчилась вона.
 
 
Розгублений вірш
 
Що тепер нам з тобою робити,
Коли холодом тягне з дібров?
Ми з тобою не вміли любити,
Але ж в чому винна любов?
Одягнувши малинові шати,
Ось і вечір прийшов чорнобров.
Ми з тобою не вміли прощати,
Але в чому ж винна любов?
Місяць глянув оком голодним,
Та й знову за хмару зайшов.
Хай ми винні одне перед одним,
Але в чому ж винна любов?
 
 
***
За вікном воркочуть голуби:
— Не р-роби! Не тр-реба! Не р-роби!
Чом вони стривожені такі?
Що їм, справді, не дає спокою?
Я махну весело рукою —
І злетять, сріблясті і легкі.
Та прийде печаль до мого серця,
І сльоза пекуча до повік,
І самотність, що уже навік,
І тоді — хоч сердься, хоч не сердься.
А попереджали ж голуби:
— Не р-роби! Не тр-реба! Не р-роби!
 
 ***
На берегах тієї ріки,
Де колихалось латаття,
Розплелися мої вінки
І вицвіло плаття.
На берегах тієї ріки,
Де лебеді хлюпотали,
Порожніх гнізд чорні островки
Тільки і позостали.
На берегах тієї ріки,
Що вербами коси чесала,
На відстані моєї ріки
Пройшла самотня русалка.
На берегах тієї ріки,
Що тече й не минає,
Минають дні, місяці й роки,
Тільки тебе немає.
 
 
***
Над озером холодної води
Стоїть туман осінній нерухомо.
Не говори ніколи і нікому,
Що більше ми не прийдемо сюди —
Над озером холодної води.
Тоді в воді купалися зірки.
Вона від них так ніжно золотіла,
І чайка над тим озером летіла,
Здавалося, на відстані руки,
Коли в воді купалися зірки.
Тоді: — Моя-а! — кричав ти,
І луна тобі покірно: — Я-а! — відповідала,
А я сміялась тихо і не знала,
Що скоро так закінчиться вона,
Ота покірно-лагідна луна.
А може, озера того нема?
Й тебе нема? Я вигадала все це?
Туман холодний проникає в серце.
— Твоя-а! — кричу я. А луна німа,
Бо ні тебе ні озера нема.
 
 Прощання з літом
 
Я так тебе, літо, любила,
І ти у мене було.
Скоро прийде зима біла
І мороз розмалює скло,
А я тебе, літо, любила,
І ти у мене було.
Ти так мене цілувало,
Що й досі губи в вогні.
Коли снігів покривало
Ляже під ноги мені,
Згадаю, як ти цілувало,
Що й досі губи в вогні.
Ти мене зчарувало зовсім.
А може, я винна сама,
Бо забула, що прийде осінь,
Бо забула, що прийде зима?
Ти мене зчарувало зовсім,
А може сама я… сама.
Що робити, як ти минуло?
Але ж ти у мене було!
Вже в обличчя морозом дихнуло.
Вже під ноги снігами лягло.
Не клену тебе, що минуло —
Дякую, що було.
 
 ***
Гуси-лебеді, гуси-лебеді
Відлетіли у вирій.
Був мій небозвід голубий-голубий,
А тепер став сірий.
Вже моє вікно візерунками
Дощі вишили,
Бо вже відцвіли, бо вже визріли,
Вже й осипались вишні.
Порахую з усміхом і плачем,
Що ж мені зосталось.
Чую: дихає за моїм плечем
Чи то осінь, чи старість.
 
 
***
Звідки така біда,
Мов дихання зими студене?
Кажуть:
— Така молода! —
Та вже не про мене.
Ще листя тримається віт,
Бо ж зовсім іще зелене.
Кажуть:
— Гарна, мов цвіт! —
Та вже не про мне.
Хто скаже, спіткнулося де
Серце моє шалене?
Кажуть:
— Любов її жде! —
Та вже не про мне.
 
 
***
Виходили з дому хоробрії,
І було наше сонце на обрії.
Та стали всі дзвони дзвеніти,
Що вже наше сонце в зеніті.
Ішла за життям, як за плугом,
А сонце над західним пругом.
Минуло життя а чи сон це?
Сонце, куди ж бо ти? Сонце!..
 
 ***
Дарувала мені весна
фіалкові очі:
— На!
А щедре літо
моє тіло
позолотило.
Потім багата осінь
вплітала срібло
в волосся.
І тільки скупа зима
сказала:
— Дарунків нема!
 
 ***
В сімнадцять кохають.
Ах, як кохають!
А в тридцять
За першим коханням зітхають.
А в сорок…
А в сорок вже все розуміють
І тільки тоді любити уміють.
В сімнадцять
В вас принца казкового бачать
І вади найменшої вам не пробачать.
А в тридцять
За все без кінця докоряють,
Всі ваші недоліки перебирають.
А в сорок…
А в сорок уміють простити.
І попрощатись. І відпустити.
 
 
***
Прости, що все тебе люблю,
Що все не можу розлюбити.
Мій цвіт морозами побито,
Я гірко так за ним скорблю
І все-таки тебе люблю.
Великий день. Широкий світ.
А я на нього не зважаю.
Мені не ждати урожаю,
Бо облетів мій ніжний цвіт.
І все-таки - широкий світ!
Себе втішаю: — А, пусте!
От поболить і перестане,
За зимами весна настане
І сад мій знову зацвіте.
…А десь уста твої сумні.
Як гірко-солодко мені!
 
 ***
Я осягнула вищу мудрість:
радіти прохолоді ранку,
про те не дбаючи, що скоро
його замінить душний день;
і пісню слухати прекрасну,
про те не дбаючи, що скоро
вона скінчиться;
і пити воду прохолодну,
і вже зарані не терзатись,
що не нап'юсь на все життя,
що знов мене пектиме спрага;
і вдячно, ніжно, обережно
в долоні брати кожну радість,
яку життя мені дарує.
 
***
Як я тебе любила!
Сказала — і стало страшно.
Як я тебе любила —
Невже це день учорашній?
Мела завірюха в вікна,
В двері сердито била,
А я ще до того не звикла,
Я ще тебе любила.
Ми пили чай з лимоном,
 Цілувались — все було мало,
І тихим, щасливим дзвоном
Слово «люблю» лунало.
Календар показував будень.
Вітер вив, як вовк у діброві.
Нам здавалось: кінця не буде
Ночі, негоді, любові.
На ранок погода стихла.
Земля незаймано-біла.
І я повторяю стиха:
— Як я тебе любила!
 
***
Розплющу широко очі,
Бо ж я таки зовсім не сплю.
… Було, що якоїсь ночі
Ти говорив: — Люблю!
І раптом, зовсім не до речі,
Сумнівів зимна змія.
… А ти обіймав за плечі
І говорив: — Моя!
Сивий туман мій обрій закрив.
Міцно затисну повіки.
А ти ж говорив, ти говорив,
Ти говорив: — Навіки!
 
У Львівській кав'ярні  "Гроно Діоніса"
 
Сиджу в кав'ярні маленькій,
п'ю каву,
чорнющу, як ніч, 
і гірку, як доля моя,
і все чекаю ще
на руку твою ласкаву,
і вслухаюсь в глибини пам'яті,
чи почую твоє ім'я?
Та вже не надіюся,
що колись-то отримаю Нобеля,
хоч би й писала
до знемоги,
до самозабуття,
бо після голодоморів,
концтаборів 
і Чорнобиля,
що напишеш,
щоб вразило більше,
аніж саме життя?
Я вже знаю,
що не об'їжджу всю Європу,   .
а де вже, щоб побувати
на іншому материку,
а проте не наливайте
в чашку мою сиропу -
ні на що не проміняю
долю свою гірку.
Бо кожна моя сльоза
вже діамантом стала,
а кожен мій чорний день
в небі зорею сія.
Крутою дордгою йшла,
та дійшла таки - не пристала.
В маленькій порожній кав'ярні
п'ю чорну каву я.
 
***
Не програмуйте своєї смерті, 
Поети, діти, ворожбити! 
Стисніть уста в мовчанні вперті, 
Лиш подумки: - Я буду жити! 
Я буду довго і щасливо 
Життя, як чисту воду пити. 
Мене умиє літня злива, 
Скульптури буде сніг ліпити, 
А я на все не надивлюся, 
Коли ж я на вершині стану, 
То не помру. А утомлюся –
За синім обрієм розтану.

Comments:

Використання матеріалів з сайту можливе лише при умові активного відкритого для пошукових систем гіперпосилання на zhinka-online.com.ua