Жінка -Онлайн

Деталі: Категорія: Творчість; Перегляди: 11800

Жіноча поезія - це свято душі. Це сплав кохання, еротики, несподіваної відвертості.

Поезія дає можливість відкрити почуття, які хвилюють та виснажують до знемоги. Але в цьому знесиленні особлива цінність, без якої жінка засохне, як джерело, що немає живлення.

Дві різні жінки: сучасні поетеси Анна Космач та Любов Долик розповідають про сенс буття, яке дає кохання.

У своїх поезіях вони діляться про біль зради, про безсилля перед бажаннями, про порятунок від спогадів, які крізь роки не хочуть зникати з пам'яті, бо "минуле це той рай, з якого нас ніхто не може вигнати" - Данте Аліг'єрі...

Анна Космач

* * *
Шум-трава...
І красиві слова,
А вже потім — болить голова.
А вже потім і докір,
І гонор на плоті...
Отак часто бува,
Доки підлість жива.
І якщо себе честь
Зберегти не змогла,
Вона швидко,
Ураз
Вас позбавить сідла.
І не кліпнеш.
А кінь утікає, не жде,
І вона, а не ти.
За вуздечку веде.
І вона, а не ти...
Хоч крути, хоч верти,
А чи тихо сиди —
Ти в зубах у біди.
... Я на хитрість піду і здолаю біду.
Як?
Скошу шум-траву ще зовсім молоду.
Поки ще не цвіте,
Лиш росте шум-трава,
Поки ще не болить голова!

* * *
... І сказала крапля —
Я втрапила!
Якраз моя мірка...
Капала, капала...
Й — зробилася дірка...
Збоку свердло гляділо
І — теж захотіло...
— О, яка ти вперта!..
Закрутилося, завертілося...
Що там діялося!..
— О, яка ти вперта!..
І —
Досі свердло вертить,
Вертить!
... Впертість, що дужча смерти,
З попелу жар мій роздмухає:
Закрутить, завертить!..
Й нікого не послухає.
— А розум?
— А докір?
— О, дайте спокій! ...
Впертість —
Що дужча смерти!..
Не дайте їй вмерти!..
Хай вер-р-тить!..
... Вер-р-тить!

* **
КОЛИ Я — РІКА!

Як виходжу з берегів —
Розливаюся.
Хусточки моїх лугів
Не сховаються.
Із колод уже тріски —
Пріч за хвилями.
І хапаюсь за вільхи
Всіма силами.
Та, котра уже слаба —
Із коріннячком
Понесе собі габа
Зелен-гіллячко.
Лють така моя гінка.
Скаламучена.
Коли я — не я —
Ріка.
І — розлючена.
Всінько-всінько живе
Вслід жахається.
Хоч би що, нехай пливе —
Зло не кається.
Як виходжу з берегів,
Остерігайтеся,
На спокутоньку гріхів —
Не сподівайтеся.

Любов Долик

* * *
А він поїхав —
і його нема.
Дорогу переметено снігами.
І плаче, й сердиться
за вікнами зима,
у шибку стукає
холодніти руками.
Але ж горить
промінчик у печі,
але ж та свічечка
так відчайдушно сяє!
Чи не замерзли сльози уночі?
Чи серденько тихенько налатає?

«Зараз його ще нема.
Скінчиться скоро зима.
Зараз його ще нема.
Зараз його ще нема...»

***

ВЕРЕСНЕВЕ ЛИСТЯ

Рука ковзнула, лагідно пробігли
по тілу пальці — і тремтить душа
в передчуттях — які вони достиглі
передчуття оці.... не поспішай...

неначе вітер — поцілуй, торкнися,
неначе вересень — в мою налийся плоть...
Я — тільки листя, вересневе листя,
а ти — мій вересень, ти нині — мій Господь

СПОГАД

Захлинатися спогадом? Дівко, агей, отямся!
Що ти робиш, кобіто? Чи вже одуріла геть?
А він просто в коханні ніколи не зізнавався.
А він просто очима легенько торкнув тебе.

Тихо-легко мовчав, крилом обіймав за плечі,
наливався у погляд, немов вересневий мед...
Дотик, ніжність, печаль...
а на лезі щоденних зречень
закривавився слід...
заіржавів...
помер.

******

МЕДИКАМЕНТОЗНИЙ СИНДРОМ

аптечка,
перша медична допомога,
пігулка швидкої дії...
і все це — я,
бо рятую одного чоловіка
від самотності,
відчаю,
провалля (або бетонних стін)
обставин.
а може то він рятує мене
від провалля (або бетонних стін)
обставин,
відчаю,
самотності.
і саме він для мене —
пігулка швидкої дії,
перша медична допомога,
аптечка...

колись ми це називали
любов
а тепер навіть язик не повертається
так сказати
усе стерлося
самотністю
відчаєм
проваллям (і бетонними стінами)
обставин

колись кожен мав здоров'я
і щирий сміх
а тепер має лише медичні засоби
для боротьби із хворобою:
аптечку
першу медичну допомогу
пігулку швидкої дії....

***

АТЛАНТИДА
Ти мене відкривав:
загадковий, далекий острів,
так, немов Атлантида
воскресла в смарагдовім світлі.
Ти до мене з 'явився
незваним, некликаним гостем.
І чомусь відчайдушно
подумала — Він,
і повірила — свій ти.

Я купала тебе
у в оазах тремких і прозорих,
Щоб загоїлись рани —
дивилася в очі тобі.
Губ коралових танець
і зваби м'яка покора...

Тихо падав до ніг
наче той, листопадовий, сніг...
Впокорився, неначе
пісок, обіймаючи берег,
наче лагідна хвиля,
ти ступні мої цілував...

Але вітер-розбійник
набіг — і забрав тебе в мене.
У захмарений світ,
де у тебе
є дім неприступний.
Де у тебе сім'я,
де професія, вчений ступінь,
де мене вже нема —
є лиш зграя незроблених справ.

Comments: