Як вміє кохати українська жінка

Так ніхто не кохав,
Серед тисячі літ
лиш приходить подібне кохання...
Володимир Сосюра

       Науковці стверджують, що навіть найсильніше кохання не може тривати більше трьох років. Але всі ми сподіваємося на взаємність у почуттях і віримо, що це назавжди.

  На світі не має жодної людини, яка б не мріяла про любов – те солодке почуття, яке окрилює і робить життя змістовним. Наш стрімкий час ставить під сумнів цінність кохання, адже навколо стільки розмов про гроші, бізнес, роботу, проблеми...

   Але кохання нікуди не зникло, воно приходить і поселяється в душі тих людей, які вміють пронести його вогник через все життя.

  Хочемо  поділитися з вами невигаданою історією кохання звичайної української сім'ї, де вона - вчителька, а він – викладач. Вони прожили разом півстоліття, не жалкуючи ні про що, зберігаючи в серці лиш прекрасне, так як сказано в Біблії: «Все відчувайте, а добре – утримуйте». Час невблаганний, він не здатний знищити кохання, але здатний забрати назавжди твою кохану людину. Далі – сповідь української жінки про любов, таку, якою вона є....

Дорога до раю

     «Кажуть, як хтось помирає, на небі гасне зірка, та все ж залишається світло спогадів про добру людину. Я хочу написати про свого чоловіка. Не знаю, чи зумію. Час безжальний, а людська пам'ять нагадує сумну хмаринку, що повільно пливе небом, тане і врешті-решт зникає.

     Найрідніший мій, найдорожчий! Прожили ми разом сорок дев'ять років. Часто говорили про золоте весілля, навіть хотіли освятити у церкві наш шлюб, щоб і на тому світі бути разом. І замість золотого весілля — вічна розлука, глибокий смуток, безмежна туга.

Згадую, як ми втрьох — моя мама, чоловік і я — сиділи разом і Василь жартував: «Я ж тобі, Талочко, рідний чоловік!» Мати зауважувала: «Рідним чоловік бути не може. Рідні — це батько, мати, діти, сестра, брат». Мама говорила про кровний зв'язок. Та по смерті чоловіка я відчула усім серцем, що втратила найріднішу людину.

    Мій чоловік працював доцентом кафедри «Автомобілі» у Львівському політехнічному інституті, я ж — учителькою у 49-ій середній школі. Школа забирала дуже багато сил і часу. Чоловік же хотів, щоб я була якнайбільше з родиною. Часто говорив: «Я не маю жінки, я маю народну вчительку. Ти, Талочко, напевно, у школі сидиш більше, ніж усі вчителі». Інколи ці зауваги мене навіть ображали. Стомлюся на роботі, а тут іще ці докори. Щоправда, вони завжди були досить делікатні.

  Я і зараз чую голос чоловіка. Цей голос живе у мені. Приходжу з роботи, а чоловік, підхопивши з моїх рук учнівські зошити, каже: «Добре, що ти нарешті прийшла. Я так тебе чекав!» Ці слова знімали з мене всю втому, на душі ставало тепло.Це велике щастя, коли вдома тебе чекають...

Життя нагадує морські хвилі: злет-падіння-злет.

     Заплющу очі і бачу чоловіка за столом у його кімнаті. Працював зранку, вдень, увечері. Працював усе життя. Забезпечував матеріальний достаток сім'ї. Ми ніколи не були багатими, але й ніколи не опинялися без коштів, необхідних для нормального життя у ті часи. Чоловік, ні за яких обставин не потратив зайвої копійки на себе. Усе було для родини. Ми разом обговорювали, що необхідно придбати. Я звикла чути добру, мудру його пораду, переконалася за довге наше спільне життя в його вмінні зупинитися на правильному рішенні і виконувати його.

Як горить свічечка, так горить і моє серце від великої журби. І я постійно думаю про чоловіка, розмовляю з ним подумки. Переді мною проходить усе наше життя.

Воно було гарним завдяки нашій любові, дружбі, довірі, але наше життя не було завжди легким. Одружилися ми зразу ж після війни. Основну відповідальність за родину з перших днів нашого спільного життя брав на себе чоловік. Селянський син, він був вихований як самостійна, схильна у всьому покладатися лише на власні сили і винятково працьовита людина. Я не бачила його розгубленим, знеохоченим. З його очей завжди променіли спокій і віра. Одначе траплялися у нашому житті і великі та малі біди: хвороби дітей, неприємності на роботі, були й ревнощі.

14 лютого цього року минає п'ять років від дня смерті Василя.

Виходячи з дому десь о 14-ій годині, сказав: «Я повернуся через годину. Чекай мене...» А не повернувся і через рік і не повернеться ніколи.

Чоловік любив повторювати одні й ті ж фрази. На мої слова: «Васю, я ляжу трохи відпочити», — відповідав: «Відпочивай, поки я живий». І ці слова я чула безліч разів: «Купи, зроби, їдь, спочинь... поки я живий».

І ось чоловіка не стало. Ніхто з рідних не ображав мене, не обмежував у моїх діях, не змушував робити щось таке, що було б для мене важко. Часу побільшало. Але я чую ті чоловікові слова, бо без нього не той сон (я вранці боюся прокидатися), не той відпочинок. Ні, мене не залишили в біді сини, внуки, родичі, друзі. Але і з ними я відчувала, що чоловіка немає і ніколи вже не буде. Це ніколи — найстрашніше. Не почую вже я тих ніжних слів: «Сядь біля мене, моя пташко, відпочинь».

Дуже добре я тепер розумію, чому як людині бажали щастя не на рік; а на весь її довгий вік, то казали: «Хай тебе ніколи не здолає самотність». Я не можу побороти свою тугу; поїхати з дому, де все-все нагадує чоловіка, де я чую його голос, не можу і жити не можу. Біль пере¬повнює душу. Куди б я не поїхала, куди б не пішла, я завжди спішу додому, ніби мене, як це було колись, чекає старенька мати і чоловік мій.

Вони зустрічали мене словами: «Слава Богу, що ти прийшла, бо кому я, крім тебе, потрібна!», «Слава Богу, що ти прийшла, я тебе так чекав!»

А тепер приходжу, і зустрічає мене лише тиша, підступає самотність.

Навесні я посаджу біля могили калину, яку чоловік любив. Я хочу, щоб вона зустрічала всіх нас, всіх, хто прийде до нього, навесні — білим цвітом, а восени й взимку—червоними ягодами. Перечитала збірку поезій Івана Франка. Мій стан, моє страждання я впізнала в цих відомих рядках:

Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко,
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,
Не дивися в той бік, моя пташко!
Се не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко;
Се розпука моя,
невтишима тоска,
Се любов моя плаче
так гірко.

 У моїй уяві рай — це щось таке сонячне, світле, радісне. І я пізнала рай на землі; раєм для мене була моя сім'я: мати, чоловік, сини, внуки. Зрозуміло, чому люди, побачивши щасливу родину, кажуть: «У вас так добре, як у раю!»

Та ось у травні я поїхала з сином на дачу. Сиділа поряд з ним на своєму місці, всю дорогу подумки говорила з Василем. Ми заїхали на нашу дорогу, що веде до будиночку на дачі. Дорога посередині заросла зеленою-зеленою травою, на якій рясно зацвіли маленькі золоті сонечка — кульбабки. Яскраво сяяло сонце. Зачарована, я дивилася перед собою, І мені здавалося, що дорога веде далеко-далеко, що вона піднімається все вище і вище, що на ній я побачу свого дорогого Василя. Це була дорога до раю.»

Наталія Табакар
м.Львів

R.S. Невпевнена, що авторка даного листа жива, але висловлюю глибоку вдячність їй за зворушливі слова та спогади, за істинне поняття як вміє кохати українська жінка. Також вдячні  журналу «Дзвін», який опублікував цю статтю у 2000р.

З повагою Жінка - Онлайн

Comments:

Жінка онлайн


Ворожіння  та прикмети на Новий рік 

Обряд ворожіння своїми коренями сягає  в язичницькі часи. Вважалося, що у новорічні свята настає розгул нечистої сили,  тому саме у цей період можна було дізнатися про майбутнє за допомогою  ворожби.  У залишках колишніх  язичницьких  обрядів  збереглися окремі  форми ворожінь – вечорниці, ворожіння про Долю,  ворожіння про нареченого і наречену, обряд кликання «до  каші» тощо. Слов’яни мали велику повагу до долі  і вважали її оповіщення проявом вищої волі богів. Тож як ворожили у старовину на новорічні свята?

далі...

Поговоримо по жіночому


 

Що подарувати рідній людині на свято?

Подарунок -  обов'язковий атрибут будь -якого свята. Навіть якщо він просто символічний, все одно має магічну силу: демонструє людині вашу турботу і почуття. Тільки що ж подарувати, аби серце рідної, коханої, близької людини стислося від радості та вдячності за увагу? Вчені стверджують, що не може бути більш корисного подарунку для людини, як домашні тварини. Бувають ситуації, коли домашні тварини буквально  наповнюють життя  людей радістю й змістом, полегшують  моральні й фізичні страждання. Дослідження показали, що тварини  лікують людину не гірше за пігулки.

далі... 

 Жінка відпочиває


Магія весільного вінка

На Прикарпатті здавна виготовляють  головні убори, які можна вважати справжнім  витвором мистецтва.  Тут плетуть унікальні  вінки з  гусячого  пір’я,  які використовують  у весільному обряді. Такий вінок відтворює давні шлюбні традиції, пов’язані з віруваннями та звичаями даного краю. Важить такий весільний  шедевр народної творчості від  1 до 3 кілограмів. А таких віночків на голові нареченої має  бути два: менший – спереду, більший – ззаду.

далі...

Краса та здоров'я


street workout in Ukraine

Street Workout  як альтернатива фітнес - залам

Чудовою альтернативою фітнес - залам та спортивним клубам є  Street Workout -  різновид вуличного спорту, що лише набирає популярності  серед української молоді. Street Workout передбачає  заняття на свіжому повітрі, що неминуче призводить до загартування організму. До того ж  вуличне тренування абсолютно безкоштовне  та  корисне  для організму будь - якого віку. 

далі...