Отаман Маруся

   Отаман Маруся  – це не вигадка літератури чи народних легенд. Така жінка існувала, щоправда  її справжнє ім’я - Олександра Соколовська.

   Волею долі в 17 років дівчина очолила повстанський загін, що нараховував 300 шабель та 700 багнетів. Аби зрозуміти, яким чином  юна гімназистка стала до боротьби  "проти хижацьких юрб більшовиків" варто звернутися до історії.

     З 1917р. Україна  була окупована військами російських більшовиків. Проти нашестя окупантів виступала Армія Української Народної Республіки, яка діяла при підтримці повстанських загонів.

 Головна ціль учасників бойових дій – звільнити країну від загарбників та  створити самостійну Українську державу. Особливо активними повстанці були на Волині – саме там діяла отаман Маруся (псевдонім).

      Олександра  була восьмою дитиною в сім’ї та належала до освіченої родини Соколовських, які були глибоко віруючими християнами.  У 1917 році вони заснували у своєму селі Горбулів (Житомирська область) гімназію, яку  утримували на власні кошти. Там дівчина навчалася, поки не розпочалася війна.  Коли російські більшовики  захопили Україну, вся багатодітна родина  Соколовських  стала на боротьбу з окупантами. 

   Один за одним більшовики вбивають  батька та трьох  братів Олександри, що були засновниками та керівниками повстанських загонів. Тоді  дівчина приймає рішення: саме вона має продовжити боротьбу рідних проти більшовиків. На високій Дівич – горі, поблизу свого рідного села, Олександра Соколовська приймає присягу і стає Марусею. «Вона була в чоботях із острогами, короткій спідниці, синій чумарці і сірій шапці з червоним шликом, вздовж якого виписано чорнилом: «Смерть ворогам України!» Так дівчина отримує популярне ім’я того часу  - Маруся та  стає отаманом. Їй було всього 17 років.

    На жаль, не збереглося жодного фото дівчини. Але збереглися численні описи очевидців про те, якою була Маруся. «Перед моїми очима й по сьогодні стоїть постать стрункої, невеличкої зростом дівчини, що була одягнута по мужськи. Їздила верхи як найкращий козак. Добре володіла рушницею, як і її брати, була відважного десятка і серед повстанців користувалася авторитетом. Не дивно, що після смерті своїх братів вона перейняла провід над повстанцями. Була вона вродливою, оце горбулівське сонечко з трішки рудавим волоссям і веснянками» - згадує хорунжий армії УНР Микола Фещенко - Чопівський.

    В оповіданні Клима  Поліщука «Отаманша Соколовська», що особисто знав дівчину,  подається розповідь самої Соколовської: «Життя мене змусило стати отаманшою. — Всі люди, що знаходяться зараз біля мене, дісталися мені в спадщину після мого брата, якого замордували червоні. Якийсь час людьми керував мій батько, але і його спіткала та сама доля, тоді вже я мусила взятися за діло. Нічого було робити, коли всі в один голос кричали: «Немає Соколовського, то хай Соколовська атаманствує! Інших отаманів не хочемо!..»

 Я згодилась лише для того, аби помститись за мої втрати. Ви думаєте, що мені потрібна війна? Що мені у ній? Я жінка ще молода, я хочу жити, але що робити? Все, що тільки було у нас, розбито і розграбовано. Спалили навіть ту школу, де ви колись вчителювали.»

   Як розповідають очевидці та тогочасні ЗМІ, отаман Маруся була  жінкою безстрашною та  розсудливою. "Перше, на що звернув увагу сотник, так це на  гострий погляд Марусі, її сміливий вояцький зір. І кріс через плече. Маруся  хотіла приєднатися до галичан і йти разом із ними визволяти столицю.» 

    Коли в одному з боїв, повстанцям довелося відступати, Маруся приказала  зібрати у селян борони та поскладати їх  у калюжах вістрям догори. Це затримало кінноту червоних, а загін зумів відступити без втрат. Історичні джерела повідомляють, що загони отамана  Марусі діяли на значній території України. За архівними документами прізвище Соколовської згадується в багатьох  нарадах відомих отаманів. Так відомо, що вона неодноразово зустрічалася з сотниками, просячи зброї :«Але поможіть, ради Бога, поможіть мені! Дайте крісів і набоїв».

      На жаль, історики не змогли достеменно відновити подальшу діяльність загонів Марусі. Відомо, що наприкінці 1920 р. її загін з’єднався  з трьома повстанськими відділами, які  очолили Артем Онищук і Маруся Соколовська. Далі їхній шлях, ймовірно, проліг у бік кордону, бо підтверджено факт, що Артем Онищук  наприкінці грудня 1920 року опинився в Румунії. Чи була з ним Маруся - не доведено.

   За українськими джереламии, Маруся разом із своїм нареченим, також повстанцем, загинула від руки зрадника, свого ад’ютанта Найди. Це підтверджує  в спогадах генерал - поручник Армії УНР Олександр Вишнівський : «Отамана Марусю було захоплено зненацька більшовицьким загоном із боротьби з "бандитизмом" та  розстріляно біля Житомира разом із нареченим – Оверком Куравським.»  Однак, як  стверджують дослідники отаманів Соколовських, історичні документи  підтверджують інше: Оверко Куравський загинув пізніше – навесні 1925 р, під час таємного повернення на Україну.

     Маруся Соколовська очевидно не була вбита, бо існує багато згадок про її діяльність після 1920 р. Як зазначає краєзнавець П. Лісовий, "існують документи  про її повстанську працю на Переяславщині весною 1921 року".

   «Енциклопедія українознавства» подає інформацію, що загін Соколовської у вересні 1919 року розбив угорський полк 58-ї совєтської армії, а важко поранену Марусю замучили до смерті. Про існування її могили твердив і Клим Поліщук у книзі «Червоне марево. Нариси і оповідання з часів революції». Він навіть описав могилу, на ній була нібито табличка: «Тут спить донька України Маруся Соколовська, родом із Горбилева Радомишльського повіту. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою». Але де знаходиться ця могила - невідомо.

    Цікаво, що родина Соколовських ніколи не вірила у загибель  Олександри. Вони  стверджували, що Марусю не вбили, а вона  деякий час проживала в Румунії та  Польщі,  а потім емігрувала до Канади. Цілком можлива дана версія, бо несподівано у 1960-х роках до племінника Олександри Євгена Васильовича Соколовського прийшло двоє офіцерів-кадебістів. Їх цікавили фотографії та листи Олександри. Навіщо це їм здалося? Адже Марусю начебто давно вбито.

    Цей прихід кадебістів опосередковано підтверджує, що вона не загинула, а дожила до літнього віку. Продовжували шукати сліди Олександри і через 25 років. У 1986-1987 роках наполегливі пошуки кагебістів увінчалися успіхом – нарешті знайшли криївку Соколовської! В схроні була скриня з хустками, фотографії, вишитий портрет Марусі та її особисті речі. Про цю знахідку під великим секретом сповістив Лізу Євгенівну Соколовську, онучку отамана Василя, полковник КДБ, житель сусіднього з Горбулевим села, який у душі дуже пишався, що є земляком славетних отаманів.

  Втім, залишилася Маруся живою, чи ні, не так суттєво. Герої не помирають, у них є лише дата народження. Саша Соколовська – це українська амазонка, яка підтвердила, що захищати Батьківщину жінки можуть не менш достойно, ніж чоловіки. Це приклад жіночої мужності та козацької вдачі.  Життєвий шлях Олександри ще  потребує дослідження. В селі, де вона народилася, на Житомирщині, встановлено пам’ятний знак її родині, а односельці називають себе «соколовцями», нащадками славних синів і дочок козацького роду Соколовського...

Comments:

Жінка онлайн


Ворожіння  та прикмети на Новий рік 

Обряд ворожіння своїми коренями сягає  в язичницькі часи. Вважалося, що у новорічні свята настає розгул нечистої сили,  тому саме у цей період можна було дізнатися про майбутнє за допомогою  ворожби.  У залишках колишніх  язичницьких  обрядів  збереглися окремі  форми ворожінь – вечорниці, ворожіння про Долю,  ворожіння про нареченого і наречену, обряд кликання «до  каші» тощо. Слов’яни мали велику повагу до долі  і вважали її оповіщення проявом вищої волі богів. Тож як ворожили у старовину на новорічні свята?

далі...

Поговоримо по жіночому


 

Що подарувати рідній людині на свято?

Подарунок -  обов'язковий атрибут будь -якого свята. Навіть якщо він просто символічний, все одно має магічну силу: демонструє людині вашу турботу і почуття. Тільки що ж подарувати, аби серце рідної, коханої, близької людини стислося від радості та вдячності за увагу? Вчені стверджують, що не може бути більш корисного подарунку для людини, як домашні тварини. Бувають ситуації, коли домашні тварини буквально  наповнюють життя  людей радістю й змістом, полегшують  моральні й фізичні страждання. Дослідження показали, що тварини  лікують людину не гірше за пігулки.

далі... 

 Жінка відпочиває


Магія весільного вінка

На Прикарпатті здавна виготовляють  головні убори, які можна вважати справжнім  витвором мистецтва.  Тут плетуть унікальні  вінки з  гусячого  пір’я,  які використовують  у весільному обряді. Такий вінок відтворює давні шлюбні традиції, пов’язані з віруваннями та звичаями даного краю. Важить такий весільний  шедевр народної творчості від  1 до 3 кілограмів. А таких віночків на голові нареченої має  бути два: менший – спереду, більший – ззаду.

далі...

Краса та здоров'я


street workout in Ukraine

Street Workout  як альтернатива фітнес - залам

Чудовою альтернативою фітнес - залам та спортивним клубам є  Street Workout -  різновид вуличного спорту, що лише набирає популярності  серед української молоді. Street Workout передбачає  заняття на свіжому повітрі, що неминуче призводить до загартування організму. До того ж  вуличне тренування абсолютно безкоштовне  та  корисне  для організму будь - якого віку. 

далі...