Реалії життя переселенців на Житомирщині

Станіслав Ремєслініков
 Історії переселенців не схожі одна на одну. Цих людей слів уважно вислухати, перед тим, як засуджувати чи звинувачувати. Вони не обрали війну чи зброю, не кричали "Путін, Росія", не ходили по рефередумам та комендатурам.  Їх вибір - незалежна  Україна.  Та як живеться сьогодні тим, хто зробив сміливий крок назустріч новому незнайомому життю, сповненому труднощів та викликів? Історії внутрішньо переміщених осіб з перших уст.
 
Ремеслєніков Станіслав, проживає в Житомирі. 
 
Станіславе, як виникло рішення про те, що негайно потрібно залишати рідне місто?
 
   Рішення їхати з Луганська виникло в ту хвилину, коли розпочалися обстріли міста. Ми жили біля військової частини, тож одного ранку почалася страшна стрілянина,  побачили у дворі багато озброєних  людей,  кругом зброя, гранатомети, над будинком літаки літають, одним словом війна. А в будинку – дружина та  діти ховаються від куль.
 
Потім було кілька  годин затишшя, коли сторони домовилися про відміну вогню на перерву, аби позабирати трупи, тоді й ми вирішили тікати. Спочатку до батьків у Лисичанськ, але невдовзі і там розпочалися військові дії, тож довелося тікати далі від війни.
 
     До Житомира ми переїхали з Луганська всієї сім’єю – я, дружина та двоє дітей. Як внутрішньо переміщені особи, ми спочатку жили в готелі Житомир, десь півроку. Коли з’явилася можливість винаймати житло, переїхали на квартиру. На жаль, сімейне життя на новому місці у нас не склалося – ми розлучилися, дружина з дітьми переїхала до Києва, а я залишився в Житомирі. Наразі жодної фінансової допомоги від держави я не отримую. Зараз живу в гаражі, який сам винаймаю. На першому поверсі у мене цех з виготовлення столярних виробів з дерева, на другому - сам проживаю.
 
Як проходила ваша адаптація до нового міста та нових умов життя? Вам хтось надавав первинну допомогу: правову чи психологічну?
 
   Я така людина, якій це не потрібно. Юридичних проблем не виникало. Роботу я знайшов відразу на третій день. Офіційно не став  оформлятися, тому що тоді б прибуток був би менший, а в Житомирі й так заробітні плати не високі. У Луганську я  працював заступником директора одного з відділів банку «Аваль». Але крім цього мав ще свій столярний цех,  у мене працювали люди, тай сам я непогано майструю всі можливі речі. Коли переїхав до Житомира, то відразу зрозумів, що жодної можливості влаштуватися на роботу в банк чи фінансову установу не має. По – перше, криза в банківській сфері, по друге – у мене не має постійної прописки, є лише довідка переселенця, а за таких умов важко потрапити на відповідальну роботу. 
 
Обладнання, яке я мав у Луганську, все згоріло під час того, як туди влучив снаряд. Залишилася лише квартира, автомобіль конфіскували. Ще один автомобіль вдалося перегнати в Житомир, але взимку на базарі в мене вкрали гаманець з правами та технічним паспортом, який був оформлений по довіреності. Тож довести право власності на автомобіль у мене не має ніякої можливості. 
 
Коли ви приїхали до міста, що у вас викликало великий дискомфорт?  Що було найважчим на новому місці?
 
Нічого, якщо бути відвертим. Нас швидко поселили, хоча кімната була невеликою, але на перший час вистачало. Дітей швидко влаштували до школи та садочка. Я швидко знайшов роботу. Дискримінації особливої не відчував, її не було. В цьому плані я хотів би похвалити людей, які проживають в Житомирі, тому що відчувалася підтримка, співчуття.
 
Які плани на майбутнє? Ви хочете повернутися назад?
 
Назад не дуже хочеться. Я не впевнений, що зможу знайти спільну мову з тими людьми, які там залишилися. Це вже інші люди. Але і тут не знаю, чи зможу довго бути. Завдяки  проекту МОМ  («Стабілізаційна підтримка внутрішньо переміщених осіб та місцевих громад у розвитку мікропідприємництва») отримав деревообробне обладнання і тепер можу займатися тим, чим я хочу та вмію. Щоправда замовлень не багато, а щомісяця потрібно віддати 2000 грн. аліментів та 1000 грн. оренди за гараж, ну і також якось жити. Тому не виключаю, що можу поїхати на роботу за кордон.
 
Ольга Соленік - переселенкаОльга Соленік, проживає в санаторії «Тетерів», місто Коростишів
 
     Із зони АТО я виїхала останнім поїздом, потрапила на місце проживання до санаторію «Тетерів» м. Коростишів. Це моє тимчасове житло, коли закінчиться війна, то, звичайно, я повернуся додому в Алчевськ. У мене там все збережено, хоча військові дії поблизу досі ведуться. В санаторії  у нас багато людей, яким просто не має куди повертатися – житло повністю зруйноване.
 
Чи комфортно вам на новому місці?
 
Не зовсім, бо конфлікт з керівництвом санаторію практично розпочався відразу після нашого приїзду і досі не завершений. Нас звинувачують у тому, що ми не платимо за житлово – комунальні послуги, хоча ми дійсно отримуємо державну компенсацію. Але ми всього  - на всього вимагаємо поставити лічильники. Наприклад, я цілими днями на роботі. Ввечері світла багато не споживаю, тож сплачую лише 200 грн, думаю цього достатньо. Щодо звичайних людей, то ніхто до нас погано не ставиться. Я не можу сказати, що в Житомирі чи Коростишеві погані люди. Навпаки, люди тут добрі, прості. Моя донька з внуком має намір тут залишитися після війни, розвивати далі бізнес і просто жити тут.
 
Розкажіть про свою власну справу. Як на новому місці вам вдалося побудувати бізнес з нуля?
 
Від знайомих дізналася, що Фонд громади Житомира буде реалізовувати проект МОМ («Стабілізаційна підтримка внутрішньо переміщених осіб та місцевих громад у розвитку мікропідприємництва»), я подала заявку, успішно захистила свій бізнес – план, мені було надано грант на торгове обладнання в розмірі 110.000 тисяч гривень. Товар я беру в борг, оренду та світло плачу самостійно. Дома я тримала чотири таких магазини в оренді, був гарний прибуток, все – таки люди там були багатіші, заводи та шахти працювали справно, з доходом проблем не було. Зараз доводиться виживати. Ну так, на їжу вистачає. 
 
Коли ви приїхали в Житомир, якої підтримки вам не вистачало? Вам хтось надавав психологічну чи правову підтримку?
 
У нас не було ніякої підтримки. Чесно скажу, як було. Навпаки, через день у санаторії були збори під керівництвом директора, на яких часто можна було почути образи на нашу сторону, особливо, коли ми  намагалися вирішити якесь питання. Говорили на нас «сєпари», хоча прапор України у мене завжди був в кімнаті. Одного разу мене навіть побили. Всі знають, хто це зробив. Можете в інтернеті подивитися, як не знаєте.  Нас не люблять за те, що хтось має більш проросійську позицію, ніж українську. Але сепаратистів між нами не має. Там є люди, що заблудилися, що думали про Україну більш вороже, але по приїзду переконалися, що все не так. 
 
У вас велика громада переселенців, чи часто до вас приїздять громадські чи міжнародні організації, можливо, навідуються психологи чи юристи?
 
Дуже рідко таке буває. Незважаючи на те, що у нас велика кількість дітей в санаторії проживає, гуманітарна чи якась інша допомога буває рідко. Щоправда в санаторії буває наш адвокат Наталія Циганчук, буває якийсь концерт організує, продукти під Новий рік привозили. Інколи з церкви заглядають. І все на тому. 
 
Олексій Сабадуха
   
Олексій Сабадуха, працює масажистом  в м. Житомир.
 
Ми жили в Луганську до 21 червня 2014 року. Як почалися військові дії, переїхали спочатку до батьків дружини, у місто Андрушівка. І нас і думки не було, що це надовго, адже АТО – це на кілька годин чи кілька днів. Тому речей багато не брали, за кілька тижнів думали повернутися. Чотири місяці жили у батьків, а війна все не закінчувалася.
 
 Прийняли з дружиною рішення їхати до Житомира, тут більші можливості для працевлаштування. В Луганську у нас все було влаштовано:  два будинки, стабільна робота, я працював масажистом в дитячому садочку, а  також інструктором в дитячому басейні. 
В Житомирі мені вдалося доволі швидко знайти роботу в спортивному центрі, де я роблю різні види масажів.
 
Вам надавалась соціальна, моральна чи економічна підтримка, як переселенцю?
 
Я сам психолог за освітою, тому така підтримка мені не дуже була потрібна. Отримую компенсацію на покриття житлово – комунальних послуг, хоча її постійно затримують. Коли дізнався, що у Житомирі буде впроваджуватися проект МОМ («Стабілізаційна підтримка внутрішньо переміщених осіб та місцевих громад у розвитку мікропідприємництва»), який надає реальну фінансову підтримку, то звичайно, скористався можливістю подати свій бізнес – план. Я виграв грант на суму 20.000 грн, вірніше можливість закупити на ці гроші обладнання для масажних процедур. Це реально дуже хороша допомога, я дуже задоволений.
 
Була моральна підтримка родичів, батьків, рідних. Так склалося, що мої батьки з сестрою зараз живуть в Івано – Франківській області, куди вони переїхали після початку обстрілів. Ми спілкуємося лише по телефону. І зараз мені важко відповісти, чи повернуся я назад до Луганську, навіть після закінчення війни чи залишуся тут. Якщо там буде Україна, нормалізується ситуація, то цілком можливо. 
 
Дискримінації за будь – якою ознакою не відчували?
 
В цілому, якщо брати узагальнено, то навпаки – люди нас жаліли, співчували,ставилися  з розумінням. Було кілька випадків, коли шукав житло, то ріелтори відмовляли, дізнавшись що я з Луганська. Це було неприємно, але я також розумію тих господарів, які боялися сепаратистів. До того ж, таке ставлення до жителів Сходу люди демонстрували  не тільки в Житомирі, а й в інших містах України. Наприклад, мої батьки також мали труднощі з наймом житла в Івано – Франківську, їм відмовляли саме через те, що вони з Луганська. Зараз вже таких проблем не має. 
 
Що вам допомагало адаптуватися на новому місці?
 
Бажання само реалізуватися, розвиватися в професійному плані. Я став іншою людиною, ніж два роки тому. Труднощі загартовують людину. Є бажання організувати свою школу чи асоціацію масажних працівників, але це тільки плани. У Житомирі закінчив аспірантуру за напрямом філософія здоров’я, психосоматика – це дослідження взаємозв’язку між психічним та фізичним здоров’ям. Тому в роботі з клієнтами важливо працювати комплексно, я працюю як фізичний реабілітолог і як психолог, тому що потрібно виявити причину захворювання. Своїм новим життям цілком задоволений.

Comments:

Жінка онлайн


Ворожіння  та прикмети на Новий рік 

Обряд ворожіння своїми коренями сягає  в язичницькі часи. Вважалося, що у новорічні свята настає розгул нечистої сили,  тому саме у цей період можна було дізнатися про майбутнє за допомогою  ворожби.  У залишках колишніх  язичницьких  обрядів  збереглися окремі  форми ворожінь – вечорниці, ворожіння про Долю,  ворожіння про нареченого і наречену, обряд кликання «до  каші» тощо. Слов’яни мали велику повагу до долі  і вважали її оповіщення проявом вищої волі богів. Тож як ворожили у старовину на новорічні свята?

далі...

Поговоримо по жіночому


 

Що подарувати рідній людині на свято?

Подарунок -  обов'язковий атрибут будь -якого свята. Навіть якщо він просто символічний, все одно має магічну силу: демонструє людині вашу турботу і почуття. Тільки що ж подарувати, аби серце рідної, коханої, близької людини стислося від радості та вдячності за увагу? Вчені стверджують, що не може бути більш корисного подарунку для людини, як домашні тварини. Бувають ситуації, коли домашні тварини буквально  наповнюють життя  людей радістю й змістом, полегшують  моральні й фізичні страждання. Дослідження показали, що тварини  лікують людину не гірше за пігулки.

далі... 

 Жінка відпочиває


Магія весільного вінка

На Прикарпатті здавна виготовляють  головні убори, які можна вважати справжнім  витвором мистецтва.  Тут плетуть унікальні  вінки з  гусячого  пір’я,  які використовують  у весільному обряді. Такий вінок відтворює давні шлюбні традиції, пов’язані з віруваннями та звичаями даного краю. Важить такий весільний  шедевр народної творчості від  1 до 3 кілограмів. А таких віночків на голові нареченої має  бути два: менший – спереду, більший – ззаду.

далі...

Краса та здоров'я


street workout in Ukraine

Street Workout  як альтернатива фітнес - залам

Чудовою альтернативою фітнес - залам та спортивним клубам є  Street Workout -  різновид вуличного спорту, що лише набирає популярності  серед української молоді. Street Workout передбачає  заняття на свіжому повітрі, що неминуче призводить до загартування організму. До того ж  вуличне тренування абсолютно безкоштовне  та  корисне  для організму будь - якого віку. 

далі...