Той день.. 22 червня - спогади остарбайтера

Віра Іванівна ДемиденкоЄ люди, які на перший погляд звичайні: такі як всі. Але коли заглянеш в їх душу – дивуєшся: звідки така сила та любов до життя? Ці слова про героїню нашого матеріалу, яка має свій секрет довголіття: любити людей і все навколо.
 
     Віра Демидівна Іваненко на Покрову відсвяткує  90 років. За її плечима  важке життя - пережитий голодомор 1933 року,  війна,  яку довелося провести у трудовому таборі в Німеччині, а після повернення нове випробування -  голод 1947 року.
 
 Потім  майже 40 років  працювала  листоношею в селі, зрідка маючи вихідний. Та незважаючи на все пережите, бабуся Віра дуже активна на свої роки – і дня не всидить вдома. Цікавиться політикою, пише вірші, багато читає, має гарну пам’ять та незлостиву вдачу. 
 
Віра Демидівна  в гості нас не чекала, поралась по господарству, коли ми прийшли поспілкуватися. Так і застали її:  в одній руці  - сапка, а в другій – сокира. Дивуватися не має чого – бабця має город, який сама обробляє,  тримає на господарстві  5 курок, півня та кота.  Мету свого візиту довго пояснювати не прийшлося  - бабуся дуже любить спілкуватися. Найбільше нас цікавив період  її життя проведений у трудовому таборі в Німеччині, адже сьогодні не так багато залишилося в живих людей, що носили пов'язку OST (остарбайтери).
 
Віро Демидівно, а чи пам’ятаєте Ви той день, коли почалася війна?  
 
Той день? Той день… 22 червня 1941 р.  я бігала дивитися на шосейну дорогу. Там від Любара аж до самого  лісу стояли німецькі танки. Це було не  в  той день, а трохи пізніше. А я бігала через поле з пшеницею дивитися на ті танки. Страшно було: бачила в пшениці одного забитого солдата, я  якраз натрапила на нього. Жарко було, то він уже й розпух.
 
А то якогось дня йшла я дорогою, а  німецький самольот летів і по мені строчив, чуть мене не вбив (сміється). З пулємьота мене стріляв, але не попав, ось так я пам’ятаю ту війну. Одного разу я та моя мати пішли в Любар, треба було щось купити. Там  був  дом великий, десь  у три поверхи. В той дом фашисти позганяли євреїв, ми бачили як люди їм через вікна хліб кидали. А потім ми узнали, шо їх усіх вивезли і за Любаром постріляли. Один єврей з нашого села спасався, був ранєний, то в нього кишки з живота стирчали, він так і йшов з Любара, кишки в руках тримав. Дойшов до села і вмер у рівчаку. Отак через  зиму я перебула в селі, а на весну мене відправили на Германію. 
 
Але ж за цей час село окупували німці. Ви пам’ятаєте той час?
 
Пам’ятаю, що до нашої хати  прийшло два  німці, аби ми давали яйця та молоко. А я кажу їм, що нічого  нема. Я їх злякалася, сховалася, а вони пішли собі далі. В селі були поліцаї, це з наших людей, якась така влада, німецька управа, староста села. Але німців було  мало, вони більше у сусідньому селі були. То тих поліцаїв, як наші зайшли, хотіли постріляти, але забрали в штрафбат, то багато й хто там повмирав.
 
В селі було тихо та  мирно  за час окупації чи поліцаї знущалися над людьми?
 
Ні, вони нас не зачіпали, не били та не мучили, але гонили на роботу. Як була зима, то пам’ятаю нас вигонили на шосе  розчищати дорогу від снігу. А то якось зимою прийшов до нашої хати один поліцай, та й каже, що скоро німці будуть в Москві чай пити. А я як з кілочка, не хочу так сказати,  а крикну:  «А кольки вам!»  Ну,  я ще трохи краще виразилася до нього: «Ще ваші німці будуть тікати, аж п’яти будуть блискати!» Я так зі злості сказала, а мати як крикне: «Згориш ти, мовчи!» А я огризаюся: «Що мовчи? Не має  чого мовчати! Не бути їм в Москві!»
 
Отак я виразилася, чось мене заїло. Потом мене як в найперший набор до Німеччини взяли, а я найменша була серед усіх, то мати казала:  «А це тобі за твій язичок! Треба було мовчати!» А я ще молода була, мені 17 років  було,  не дуже розбирала.  Кажу батькам, що поїду, хоч десь світу побачу та й  назад  приїду.
 
То до Німеччини ви їхали без сліз? Як вас проводжали?
 
22 травня 1942  року мене забрали до Німеччини, багато людей в селі  нас проводжали, плакали. На підводах  нас завезли в Чуднів, на  станцію. Подали товарні вагони, я тільки запам’ятала, що стояли німецькі офіцери з овчарками  і  духова музика грала. Це так нас проводжали.
 
А якось можна було ухилитися від трудового рабства в Німеччині?
 
Комусь може і вдавалося, а мені не вдалося. Був у мене однокласник Василь, його як визивали на комісію, то його батько завжди щось придумував, якусь причину. Вони знали, що придумувати  -   руки чимось мастили, виходило як короста, то завжди його відправляли, що він слабий, хворий.  А потім така судьба получилася  – я три роки попрацювала на прядильній фабриці, льон переробляла в Німеччині  та й повернулася.
 
А Василя весь час відправляли, відправляли, спасали від теї Німеччини,  а потом зайшли наші солдати, освободили село, та  й забрали Василя з собою в армію. Там він з нашими  і воював аж до Польщі, де й  загинув у Вроцлаві.  Його мати показувала мені останнє пісьмо Василя, де він писав, що у  перебуває у Вроцлаві і в місті йдуть вуличні бої. Там його і вбило.  Отака судьба.
 
А я той Вроцлав  пам’ятаю,бо як ми туди їхали, то мені найбільше цей город понравився. Вулиці такі рівнесенькі, як під шнурочок,  будинки високі, а з кожного балкону фуксії цвітуть, червоніє вся вулиця. А вже через три роки, як верталися на Україну через цей город, то тільки купи цегли лежали.
 
Вас відразу по приїзду відправили на роботу? Які були умови праці?
 
Ми прибули до Німеччини посеред ночі. Нас побудили, вивели на вулицю, де на нас вже  ждали «покупатєлі». Вони  розбирали нас як товар: кого взяли на роботу до хазяїна, кого на фабрику чи завод.  Нас -  10 дівчат з села  забрали працювати на прядильну фабрику,  ткати лляні нитки.  Жили ми в  довгому дерев’яному бараку. Варили їсти нам якусь жовту смердючу брукву, що її не можна було їсти. Ми її виливали, а перебивалися на своїх сухарях, їсти дуже хотіли.
 
Повар наша була вредна та неприємна, звали її Тлуста пані. Погана вона була: кричала на нас, могла когось і черпаком по голові вдарити. Так ми терпіли  цілий тиждень, а потім я кажу:  «Дівчата, а  скільки то можна терпіти таке? Давайте на Україну тікати!» Так ми і вирішили втікати на Україну, бо ми сильно голодні були. 
 
Тікати на Україну? Ви справді таке планували?
 
Ашож! Кругом бараку був високий дротяний забор, нагнутий всередину, щоб не втікали.  Але ми  з дівчатами  розвідали, що недалеко під загарожою є  одна канавка, десь мали воду проводити чи що. Тією канавкою можна було пролізти.   Тож раз увечері ми сховалися за дошками, де мав будуватися новий барак,  а після десяти, як наша начальниця, нємка, закрила  та замкнула двері, ми втекли. Вилізли тою канавкою і пішли по вулиці, клунки на плечах, котєлки  тарабанять, так ми втікали на Україну (сміється).
 
Вийшли на дорогу і йдемо собі спокійно, аж тут поліцай в кінці міста,  щось питає нас, а ми не понімаємо. То він подумав, що ми з роботи вертаємося і показує нам, що йдіть не посередині дороги, а з боку, щоб машина вас не збила. То й ми собі пішли далі.  Йшли аж до ранку, а потім лягли спати на траві. Був травень місяць, то й тепло було. Наступного дня  ми дійшли аж до міста Шенберг, до якоїсь їдальні, а там стоїть якась дівчина і дуже дивиться на нас. Баче, що дівчата з клунками на спинах, вже ж не німці йдуть.  Дівчина гукає до нас:
 
- Дівчата, а ви звідки?
- З України!
- А область яка?
- Житомирська!
- А район?
- Любарський!
- Та я ж з Любара! А куди ж це ви йдете?
- Та ми тікаємо на Україну, бо нам їсти не дають!
 
Так ми розговорилися, її Гання було звати. Ми її кликали з собою, а вона не схотіла, побоялася чи шо. Але винесла нам кожній по бутерброду з сиром. Так ми пішли дальше  і пройшли аж 60 кілометрів за день. Аж тут в одному селі на місточку стоїть групка німців і один з них до нас як крикне: «Гальт!» Всьо, прийшли, стали. Німець щось питає нас, а ми ж нічого не понімаємо, мовчимо.  То був між ними один поляк, він трохи нас понімав. А ми брешемо, кажемо, що ми відстали від ешелона, та й ідемо на Україну.
 
Так і сказали?!
 
 Так і сказали, що вертаємося додому. А німець дивиться, дивиться на нас, та й питає: «А коли це було?» Ми кажемо, що вже тиждень йдемо.  Знов питає: «Ви щось їли?». Ми кажемо, що тільки щавель їли. Вони щось там поговорили, пошепотіли, а потім закликали нас до зали великої. Там були столи,  дали нам усім по чашці кофе, бутерброду.  
 
А в тих селах всіх чоловіків позабирали на війну, та й робити не було кому, а тут дешева робоча сила появилася. Вони нас розподілили по хазяях, то ми хоч  за тиждень трошки підчапали, бо кормили нас краще, ніж в таборі. А потім якось з обіда, треба йти на роботу, а нас нікуди не посилають. Тут приходить хазяйка і каже, що за нами приїхала Тлуста пані. Це так нас розшукали і приїхали машиною за нами. Дивимося ми, а на машині німець старий сидить і показує нам тако: що нам буде капут, повісять нас. 
 
Їдемо ми, вже плачемо, а німець сердитий такий, штурхає нас, показує на дорогу: «Це сюдою ви тікали?»  Ми мовчимо. Привезли нас в табір, закрили на замок, всі на роботі, а  ми сидимо, плачемо. Думаємо, як це передати, що нас повісять. Ввечері всі з роботи поприходили, а ми їх просимо, що перекажіть в Україну, що отаке з нами трапилося. Полягали ми  спати і думаємо, оце завтра день прийде, а нас будуть вішати.  Але вранці приходить нємка і гукає всіх на роботу. То нас два місяці  після втечі усіх водили під автоматами на роботу: і першу зміну, і другу зміну.
 
Але не били?
 
Не били. Нам повезло,  то вредні були фашисти, а не німці. Директор фабрики, звали його Отто Чоп, він ще був людяний. Ми сказали йому, що Тлуста пані нас б’є, погано їсти нам варить, то він її змінив на другу, та добра вже була нємка. То була війна, самі німці хліб на карточки получали, а нас годували вже як прийдеться. Але нас пускали в ліс у вільний час, щоб ми могли малини поїсти. Там пам’ятаю дуже галявини гарні були, а малини на них  червоні - червоні, солодкі, їх німці відрами рвали. Наїмося тієї малини, нарвемо її в котєлки,  ще  хворим принесемо, бо в нас і хворі дівчата були.
 
Що робили німці з хворими людьми?
 
Як захворієш, то нам освободітєльне, больнічне  давали на два дня. Двоє дівчат з села  хворіли, то  їх додому повернули.  Їм повезло, вони повернулися в село, але як всі отримували потім марки за Німеччину, їм не було грошей. Наше керівництво фабрики ще нормальне було, але багато людей з Німеччини так і не повернулися. Одну дівчину вбили вже на Україні, як вона поверталася з Німеччини. Закликали до хати і вбили «за вєщі» ( чемодан з речами), таке часто бувало. Моя однокласниця попала в Германії робити на цегляний завод, там дуже важка була праця, пилюка постійна, та  вона дуже здоров’я надірвала.  Але так працювали  не лише українці, а й чехи, бельгійці,  і з Данії робили люди.
 
Як ви уживалися? Не сварилися?
 
Канєшно же мирно було, не сварилося, одні тільки западенці нас «мучили».
 
Як  це вони вас "мучили"?
 
Не то щоб то мучили, просто ми їх не любили. Вони ж українці, а ми – нє. Вони OST не носили,  а ми - носили. Вони називали нас москалі і совєтки. Багато з них було  з Рави-Руської, як були ще за Польщі, то  видно там добре хазяювали. Повбираються такі в українські   штани, вишньові спіднички, повишивані блузки всякими цвітними нитками, а нас  таких не було, і ходять собі по городу, вони  ж українці.
 
 А ще ми їх не любили, бо як був обід, то вони завжди з німцями разом їли, з одного котла.  То кожного разу  нам треба було ждать поки вони пообідають, а вже тоді ми сідали. Прискаржували часто на нас, що совєтки співають інтернаціонал. А ми і не знали того інтернаціоналу.  Вечором як посідаємо на подвір’ї, як начнем співати  гуртом всяких українських  пісень.  А  німці йдуть по вулиці, зупиняються, слухають, посідають на лавочки або поспираються на огорожу , так їм інтєрєсно  було слухати як ми співаємо.
 
Ви отримували гроші за роботу? 
 
Платили нам мало – 5 марок на тиждень. За ці гроші можна було купити хіба що намисто, а їжу  нам не продавали – німцям це було заборонено. Ми завжди голодні були, худючі. Маленьку буханку хліба нам давали на тиждень. Я прийду з роботи, відріжу кусочок, з’їм, а й хочу ще. Зрідка давали трошки маргарину та меду.  За ті роки, що я була в Германії, я потім три рази марки получала, як остарбайтер. То за перші гроші чоловіка похоронила, він якраз вмер. А другий і третій раз як получила гроші - всі дітям віддала. Хто ж їм поможе, як не батьки?
 
У таборі  були вихідні чи свята?
 
Ми працювали позмінно, в суботу після обіду в нас були вже вихідні. В суботу ми йшли собі митися, був душ з гарячою та холодною водою. А ми ще наберемо за тиждень одежу свою та ще й стіраєм. А німцям треба було  довго ждати, то вони почали бурчати. То потім директор сказав, щоб німці милися в суботу, а наш день вже був понеділок. 
 
А то якось в цирк ходили ми дивитися, там був канатоходець, по дроту ходив, якісь фігури виробляв. І російські артисти приїжджали  аж три рази і тоже ми на концерт ходили після роботи. Комендантша нас водила. Я запам’ятала, що у них пісня така була:  «Скоро мы увидим улицу родную», як то давали пойняти, що скоро ми повернемося додому. А потім ми узнали, що їх розбомбили, всі артисти  погинули. 
 
Віра Іванівна ДемиденкоНа вихідні зрідка нас відпускали у сусіднє містечко за 9 км фотографуватися (на фото - Віра Іванівна в Німеччині), а  часом забирали й на роботу.
 
Пам’ятаю, як однієї неділі забрав нас на роботу один гарний пан. Такі чоботи на ньому гарні, одяг дуже чистий. Привіз він нас до себе, дав поснідати, а потім дав кожній по сапці буряки кормові полоти. Часа два ми попололи, а тут його син  на велосипеді цілу  корзину білих  булок нам привіз. І кофе з молоком. І  то кричить:  «Кидайте роботу! Кидайте роботу!»
 
Ми кажемо, що зараз закінчимо,  а він ґвалт кричить, що  кидайте роботу. Підобідали ми, а як прийшов полудень, знов кличуть їсти, вже до хати. Кухня широка в пана була, простора, а на столі супниця стоїть і миска кожному отдєльно.
 
Кожному блюдечко окремо поставили, перш салат треба було з’їсти,  а потім вже  суп з  курятини.  А потім ще пудинг давали.  Яке воно  було вкусне! Ніколи ми ще такого не їли! А де ми могли таке їсти?  Жили ми бідно, ходили гнилу картоплю по полям збирати. А як голод такий був, то лише корова одна спасіння було…
 
Тож ото увечері той пан знов нас гарно пригощав і дає нам ще гроші. Ми сказали,  що гроші брати не будемо, бо нічого не можна було нам за них купувати.
 
Яку подію з табірного життя запам’ятали найбільше?
 
Одного разу  на фабриці нас заставили мити вікна, давно вже їх ніхто не мив, бо високі такі. Коли німці пішли на обід, то ми обнаружили на складі колодки шовку  білого парашутного. Ми за ту колодку і винесли в лопухи, а потом вночі тихенько пішли туди, забрали. Через річку перелізли і поділилися на  десять дівчат. Покрасили шовк у фарбу вишньову. Я свою матерію занесла до німки, а вона мені блузку пошила. 
 
З нами одна дівчина була, Яринка звали.  Вона трохи знала німецьку, а один поляк, що працював біля хазяїв її полюбив. І давай на ній женитись, то ця Яринка з того білого шовку пошила собі плаття весільне. А ми накупили цвітної бумаги, наробили квіток, зробили вінки дівчатам,  і було у нас українське весілля. Вбрали Яринку і прикликали нашого директора на весілля. Він прийшов  з жінкою, вона подарувала Яринці гарну комбінацію, а він також щось подарував, тільки що, я  вже не помню.
 
То думаєте хіба ж той директор не бачив, що ото плаття  з білого шовку з фабрики? Бачив, але нічого не сказав, не продав нас. І пісні  українські ми на весіллі співали, але він нам  теж нічого не казав.
 
Як вам працювалося з німцями?
 
То німці на фабриці були прості люди, вони нам зла не бажали. Нам з ними говорити не можна було, але вони нас жаліли. Часом принесе бувало якогось бутербродика тихенько, вкрадьки передасть. А як налетять самольоти американські чи англійські, вони втікали у бомбосховища і нам казали, що втікайте, а ми не хотіли. Ми оставалися на фабриці, вони на нас за це лихі були.  У нас не було військове підприємство, це прядильна фабрика, то і бомбили нас рідко.
 
Недалеко від нас був табір, там жили єврейські дівчата. Нас туди перевели жити,  вже як тих дівчат  фашисти попалили  в газових камерах. Більше року ми там жили, там були вікна білим замальовані  - це такою білою фарбою білили, щоб ті дівчата нічого не бачили.  Вони робили в нас на фабриці, але недовго, нам не можна було з ними говорити. А вони такі гарні дівчата єврейські були, десь із західної України, Боже, але їх позвозили та унічтожили, жалко їх…
 
Чи знали ви, що відбувається  на фронті? 
 
Часом хто – не будь щось нам підказував. А про Сталінград дізналися, що наші окружили німців  так: рано встали, а по всіх вікнах прапори чорні висіли, жалоба була. То ми вже здогадалися, що наші Сталінград забрали. А то все канонада ближче була і ближче. Як  вже наші мали зайти в Німеччину – то до нас развєдчики  приходили.  Горілку нам російську приносили, вгощали.
 
Чи доводилось вам бути свідком вбивств?
 
Ну то як тобі сказати…Недалеко від нас колія була залізнича  - по ній плєнних наших  на роботу кудись возили. Двері  у вагоні були відкриті, плєнні часом нам записки кидали. І  ми їм кидали, до камінчика прив’яжемо і кидаємо,  така була переписка. Часом хліба кусочок прив’яжемо і кинемо.  Вони нам писали, де вони находяться, це було трохи дальше від містечка. Потом ми якось туди пішли, а там вже було три довгих і широких  могили, і хрест високий на них.  То ми вже здогадалися, шо їх, плинних, розстріляли...
 
На другий раз ми накупили цвітної бумаги, наробили квіток, взяли ниток, мотузочків, наломали гілля з ялинок і сплели вінок на хрест. А хрест високий  такий був, то ми одна на одну стали, щоб достати, і так той вінок повісили. А німці йдуть з лісу,  і так дивляться, але нічого нам не казали.
 
Ви пам’ятаєте день свого звільнення?
 
 Аякже,  9 мая 1945 року нас освободили, ми вже ходили вільно, тільки їсти нам ніхто не давав.  Фабрика стала,  все з неї вивозили сюди, бо тут же нічого не було. То ми ходили по хатам і просили їсти, нам давали що хто мав.  А потім ми у німців конфіскували возики, поскладали все туди добро, і все: на Україну їдемо. Виїхали на  таку широку асфальтову дорогу,  десь вона далеко веде -  французи на Париж, ті в Бельгію, а ми -  на Україну. Так добралися в якесь містечко і спитали німця, де наша комендатура. А там була наша військова частина, то вони нас в армію забрали. Пісні ми там вчили, марширували, політрук нам воїнські устави розказував – це  мали нас на регуліровщиць забрати. Але нас скоро відправили далі на роботу – це так ми  ще півроку в Німеччині після війни важко працювали – ми й станки вивозили, і рейки залізничі,  все сюди отправляли. 
 
Після війни час  важкий був?
 
А як повернулася, Боже, яка ж розруха. Хат половину немає, у нас же тут передова була.  Важко було, люди мали платити позику (податок) для відбудови після війни.  Яйця віддай, молоко віддай, м’ясо віддай у різні організації. А в людей не було нічого. Тяжко було людям – вони останнє віддавали. Такий налог був. Бездітні гроші платили – як тобі вже 18 років, ти вже самостійна і ще не замужем, не маєш дітей – плати бездітне. І хлопцям, і дівчатам було таке. 
 
А голод пам’ятаєте?
 
Чого ж не пам’ятаю, мені було 8 років, я в перший клас пішла, от.  І помню, що нас водили колоски збирати. А потом як приведуть, та нам вже наварено такий великий котел з галушками. Які вони були добрі! Як приведуть нас з поля, як понасипають, а ми їмо, їсти дуже хотіли. Був голод сильний, люди тако мерли в хатах, їсти не було що. А один чоловік – Корній Свідерський їздив хурою від колгоспу і збирав мерців по хатам. І звозив їх на цвинтар. Там їх у рови та ями, які могли викопати,  скидали  та як – небудь загортали. Дуже багато людей від голоду померли, дуже багато.
 
А після війни знов  був голод.  В 1947 році другий голод, знов не було що їсти. Я помню -  з сусідом запрагли у возик корову, кинули на віз з 10 відер глини, і поїхали хоч на якийсь харч виміняти.  Тако я йду, поганяю, сусід  веде корову, по дорозі її попасаємо.  Заїхали так аж в Мотовиліку (за 20 км), ходимо від двора і до двора. Ніхто не бере тої глини, заїхали в друге село – ніхто не хоче мінятися, їдемо далі, і так заїхали аж у Вінницьку область. Аж на якомусь хуторі ми виміняли відро картоплі і склянку пшона, і назад вернулися. Дуже трудно було жити, дуже.
 
Випадки людоїдства були?
 
Один чоловік – Іван Кирилків розказував, що як він був у Малому Браталові (сусіднє село),  зайшов до знайомих в  хату, а та жінка завела його в комірчину, каже: «Пожди, я піду тобі їсти щось найду». А він дивиться в печі в горшку шось кипить. Він туди – а звідти  людська рука тако виглядає. А він як ту руку побачив, віконце вибив і втік. А то мені розказувала  моя двоюрідна сестра, вона вчителювала, вже померла, то розказувала, що тим, хто пішов в колгоспі, то  там хоч щось давали, якесь їдло. А хто не хотів іти в колгосп,  то ті не вижили.
 
А ми вижили через корову,  якби не корова, то ми б тоже були померли. Дуже добра  корова у нас була, тільки вона була без молока, бо мала телитися. Дуже довго треба було ждати, то мати завела ту корову аж в село Терашпіль ( Вінницька область), та вони ту корову продали.  Вона була дуже добра, то й гроші добрі взяли, а за них купили вже іншу корову: з молоком, бо вона отеляна була. Бур’яни всякі їли: щавель, либуду, так спасалися. А хліба не було. Колосків ми дуже ждали.  Так ми і вижили. А потом після голоду всі стали у колгосп записуватися. Тоже було тяжко, не було у що взутися, у що одягнутися... Та хай воно западеться! 
 
У селі комуністи давай церкву розбирати, а люди не хочуть цього робити. Якось там розбирали неохоче, аж тут треба було хрест комусь  зняти з церкви. А ніхто не хотів, боявся.  То директор школи поліз і скинув, він був уже комуніст. А через тиждень, хлопчик його, він десь в класі четвертому був, захворів. Тако сидів на уроках і голова почала йому сильно боліти. Врачі сказали, що менінгіт, і він бистро помер. І директор сам довго не жив. Я так думаю, що ото через гріх той, що він хрест із цервки скидав.
 
Про сучасних політиків що думаєте?
 
Я нікому вже не вірю - я в політиках  розувірилася зовсім! Чорт його маму знає! Ця власть хуже, чим була.  Ця власть олігархічна. Як був Янукович, то і Крим був наш,  і войни не було. А тепер у вільній Україні  один клан дніпропетровський, якийсь там є Коломойський, бородань. І ше всякі клани, а наші діти тільки голови кладуть. І за шо? Скільки жертв, скільки сиріт. Дивитися  телевізор навіть не хочеться, так людей жалко. Я вже й вірш написала:
 
Встань Тарасе, подивися:
До чого ми дожилися.
Від Росії відійшли -
В Америку продалися.
 
Що раніше ми придбали,
Те злодії розікрали:
Банки, фабрики, заводи,
Залізниці, пароходи.
Ще й  на землю гострять зуби
Довели село до згуби!
 
А в парламенті гризуться,
Кулаками часом б’ються.
Президентові байдуже –
Він «журиться» за нас дуже!
 
То у вас є талант:)
 
Ага, є! Добрий талант, ще колись  хтось за цей талант візьме й приб’є, як того Бузину. Він так правильно написав, а його прибрали, як того Нємцова.
 
Кажуть, що ви, незважаючи на війну, й не побоялися в Росію до доньки поїхати?
 
 А чого мені боятися? Я таке життя прожила, щоб боятися дітей провідати?….Торік я була в Росії, в дочки. Іду собі по Москві, гуляю.  Я вже не раз там була,  то й все знаю. Йду я вже додому, а мені одна росіянка, тоже вже пенсіонерка,  палкою дорогу перейняла. Я кажу до неї: «А шо ето значіт?» А вона каже: «Я смотрю что вы идете с палкой. То я думаю, что у вас спина болит, и меня болит, то может  полечимся? А я кажу:  «У меня спина не болит, у меня нога болит.» Та й ми тако  балакали. Але стали ми говорити щось про Крим, а вона мені дулю під самий ніс: «Вот тебе Крым!» А я кажу: «Не дуже тикай, а Крим був наш, є наш і буде наш. Всі равно, колись буде наш, це НАС  вже не буде, а Крим буде. І буде наш». А потом ми  помирилися, то вона мене ще закликала до квартири, ще й чаєм угощала.
 
А одного разу я заблудилася в Москві, бо дуже багато нових построєк. Це так я  до метро ходила щось купити, вийшла з того перехода, а на свою вулицю втрапити не можу. Гвалт,  разів три попасти вже не можу. Бачу середнього  такого возраста два дядьки по сходах вниз спускаються, я підходжу до них, кажу: «Вы  меня извините, не покажите  ли мне где улица Трофимова? А  то я приехала к дочери сюда, в гости, выйшла погулять и заблудилась, не могу попасть. А вони так подивилися між собою, подивилися, кажуть:  «А чего ж, проводим баб ушку». Провели аж до дома. Кажуть: «То вы, бабушка, с Украины? Если поедете, то передайте украинцам привет от нас, и передайте шо мы братья.» От  і скажи, пойми, все таки не всі народи  такі путінські, а й  є там добрі люди. 
 
У вас є секрет довгого життя?
 
Дитина моя, який секрет? В мене живіт різаний, перерізаний. Перший раз мене різали під наркозом, а другий – під мєстним наркозом, а він мене не бере. Як мені операцію робили - лопла труба в мене, а кров пішла в живіт, то й довго кишки перемивали.  Під наркозом мені було  легше,  а мєстний наркоз мене не взяв. Вони мене ріжуть, а  я кричу: «Бандіти, шо ви зі мною робите?» (сміється)
 
І нога права три рази поломана, але врач хороший мені попався, жалів мене. Через дві неділі  історію болєзні  переписував, переписував, так мене держав в больниці з півроку, каже ви дома не поглядитеся, вам тільки лежати треба. Я й не знаю чого так довго живу. Отака бідова жінка як і всі, а живу. Може через те, шо все сама стараюся зробити і мені радість, що я щось роблю. Я собі, як не має коли їсти зварити, то чаю навару, щось вкушу та й так живу. І людей люблю я дуже. Не можу без людей, часто в гості ходжу.  І до тебе ще прийду!
 
 
R.S. Віра Іванівна приходила до мене  частенько, допоки я гостювала у батьків. Хоча відстань була чималою  для неї – 2 км, але жінка наполягала на тому, що рух їй потрібен.  І кожного разу пригадувала нові  історії з  свого життя – важкого, трудового, неспокійного. Але не було в тих спогадах ні злості, ні образи, ні ненависті до людей і життя… Може це і є секрет довголіття?
 
Віра Демидівна Іваненко
 
Віра Демидівна Іваненко
 

Comments:

Жінка онлайн


Ворожіння  та прикмети на Новий рік 

Обряд ворожіння своїми коренями сягає  в язичницькі часи. Вважалося, що у новорічні свята настає розгул нечистої сили,  тому саме у цей період можна було дізнатися про майбутнє за допомогою  ворожби.  У залишках колишніх  язичницьких  обрядів  збереглися окремі  форми ворожінь – вечорниці, ворожіння про Долю,  ворожіння про нареченого і наречену, обряд кликання «до  каші» тощо. Слов’яни мали велику повагу до долі  і вважали її оповіщення проявом вищої волі богів. Тож як ворожили у старовину на новорічні свята?

далі...

Поговоримо по жіночому


 

Що подарувати рідній людині на свято?

Подарунок -  обов'язковий атрибут будь -якого свята. Навіть якщо він просто символічний, все одно має магічну силу: демонструє людині вашу турботу і почуття. Тільки що ж подарувати, аби серце рідної, коханої, близької людини стислося від радості та вдячності за увагу? Вчені стверджують, що не може бути більш корисного подарунку для людини, як домашні тварини. Бувають ситуації, коли домашні тварини буквально  наповнюють життя  людей радістю й змістом, полегшують  моральні й фізичні страждання. Дослідження показали, що тварини  лікують людину не гірше за пігулки.

далі... 

 Жінка відпочиває


Магія весільного вінка

На Прикарпатті здавна виготовляють  головні убори, які можна вважати справжнім  витвором мистецтва.  Тут плетуть унікальні  вінки з  гусячого  пір’я,  які використовують  у весільному обряді. Такий вінок відтворює давні шлюбні традиції, пов’язані з віруваннями та звичаями даного краю. Важить такий весільний  шедевр народної творчості від  1 до 3 кілограмів. А таких віночків на голові нареченої має  бути два: менший – спереду, більший – ззаду.

далі...

Краса та здоров'я


street workout in Ukraine

Street Workout  як альтернатива фітнес - залам

Чудовою альтернативою фітнес - залам та спортивним клубам є  Street Workout -  різновид вуличного спорту, що лише набирає популярності  серед української молоді. Street Workout передбачає  заняття на свіжому повітрі, що неминуче призводить до загартування організму. До того ж  вуличне тренування абсолютно безкоштовне  та  корисне  для організму будь - якого віку. 

далі...