"Мама по скайпу" - книга про українську жінку - заробітчанку

дитина спілкується з мамою по скайпуНова книга на тему трудової міграції – «Мама по скайпу» викликала неабиякий інтерес у світової громадськості.

    «Ця книжка зараз настільки важлива, що ми можемо навіть не розуміти того, наскільки вона важлива. Перший раз не на рівні газети, і не на рівні розмови на кухні, ми проговорюємо фундаментальну травму, яка одних ламає, а інших робить сильнішими» - так каже про книгу одна із авторок оповідань Маріяна Кіяновська.

Директор «Видавництва Старого Лева» Мар'яна Савка зауважила, що це книга  про жінку в нашому суспільстві, яке по суті побудоване на жіночій роботі.

До збірки оповідань «Мама по скайпу" увійшло одинадцять оповідань різних українських авторів. Спільна тема — проблеми батьків і дітей, криза спілкування у сім'ях, зокрема через заробітчанство. Робота над книгою здійснювалася у рамках українсько – німецького проекту, який виявився більш чим успішним. З бажанням написати рецензію на книгу виступили одразу 38 німецьких медіа.

 Книга "Мама по скайпу" була перекладена  німецькою мовою  та викликала справжній ажіотаж серед німецьких читачів. «Ми нічого не знаємо про українських жінок, які працюють у Європі. Прибиральниці, няньки - роботодавцям більше нічого не відомо про українок. Тому німецький читач так зацікавився цією темою » - сказала представник німецької сторони Каті Брунев.

Як зауважила на презентації книги «Мама по скайпу» дослідниця трудової міграції Світлана Одинець, в Україні жіночу трудову міграцію сприймають як жертовність і страждання, і нікому не спаде на думку запитати самих жінок, що для них є міграція. Дослідниця кілька місяців провела в Італії, опитуючи українських жінок, які  працюють на заробітках. «Ми говоримо про те, що жінка винна у зрадах в родині, що міграція - це національна трагедія, але це звичайна стереотипізація. Для жінок, крім травматичного досвіду, перебування на заробітках дає досвід великого персонального розвитку, досвід будувати майбутнє життя і власний світ.

Для дітей розлука з мамою, це безперечно травма, але для багатьох дітей це серйозний поштовх до особистісних трансформацій та вироблення власних життєвих стратегій» - переконана  Світлана Одинець. Інші авторки впевнені, що проблема української жіночої трудової міграції більше пов'язана з особистісними чинниками, чим з соціальними. 

 Багатьом жінкам доводиться безоплатно  працювати вдома, тягнути на собі весь сімейний бюджет.  До того ж стосунки у родині часто бажають бути кращими. Тому  українські жінки вирушають за кордон, аби змінити перш за все власне життя і додому повертатися не поспішають.  Нагадаємо, найбільше українських жінок працює в Італії, Греції та Польщі. В Італії зокрема 80% всіх мігрантів – це українські жінки. А всього у світі майже 60% трудових мігрантів є  жінками. 

Передмову до книги під назвою "Очима дітей" написала відома українська письменниця Мар'яна Савка, яка пояснює задум книги "Мама по скайпу" та історію її появи. Передмова настільки щира та реалістична, що не в змозі залишити байдужим буд -якого читача. Як і сама книга.

Очима дітей
 
«Я живу зі своєю бабусею, яку дуже люблю. Вона для мене і мама, і тато, і найкращий друг. У щоденній молитві, звертаючись до Всевишнього, я прошу для неї хоч трохи здоров'я, бо вона має хворе серце.
 
Бабуся моя виростила п'ятьох дітей, серед них і мою маму. Мама не живе тепер з нами, бо вона на заробітках в Італії. Коли приїжджає у гості додому, то каже, що Італія дуже гарна, сонячна країна. Але для мене ця країна чужа, далека і зовсім не сонячна, бо вона забрала мою маму. Я щодня чекаю на неї, вона часто дзвонить додому, я чую її лагідний голос, але не бачу її добрих синіх очей...»
 
 Я читала ці рядки, написані одинадцятирічним Валіком із села Дунаївці під Чернівцями, і думала, що хочу побачити очі цього хлопчака, який мене вразив щирістю і недитячою мудрістю. Так і сталося. Через кілька місяців він приїхав до Львова зі своєю бабусею, котра, як він писав, для нього «і тато, і мама, і найкращий друг», щоб отримати свою нагороду - першу премію всеукраїнського дитячого літературного конкурсу.
 
Нагороду узяв, але залишався при цьому таким відстороненим: ні губи, ні очі його не усміхалися, здавалося, йому було цілком байдуже до того, що він став переможцем. Натомість раділа бабуся і повсякчас розповідала, який у неї розумний онучок.
   
 Конкурс, лауреатом якого став Валік і у якому мені випало бути головою журі, називався «Україна, в якій я хочу жити». Діти з великих мегаполісів і Богом забутих сіл, з найвіддаленіших куточків України писали про реальне і намріяне. Вони пройшлися по найболючіших точках нашого суспільства і поставили йому такий точний діагноз, до якого українським політикам і державним мужам ще довго доростати. У більшості дитячих творів оте «хочу» було стократ сильнішим за сьогоденне «живу». Бо картинка ідеальної країни ніяк не складалася з того, що вони бачать щодня довкола себе.
 
«Спостерігаючи за подіями останніх місяців у державі, намагаюся збагнути, чому ж ми ніяк не можемо жити краще? - дивувалася шестикласниця Настя з Кіровоградщини. - Що нам, українцям, для цього бракує? Є у нас золота земля, ми - народ працелюбний, дума українська - багата, щедра. То чому ж ми ніяк не можемо розбудувати свою країну?»
 
Інша Настя, зі Львова, довго перелічувала свої власні «хочу» - від бажання мати країну, яка би посіла місце серед світових лідерів за рівнем економіки, без хабарництва, зате з безкоштовною освітою, медициною та усміхненими людьми, - до усвідомленого патріотизму, щоб «коли лунає Гімн, руку клали на серце не тому, що «так треба», а тому, що так відчувають...» І нарешті дівчинка знайшла найточніше твердження: «хочу, щоб люди перестали боятись завтрашнього дня. Бо знатимуть: в Україні він точно буде, завтрашній день, і будемо ми, українці, - вільні, заможні, щасливі. УКРАЇНСЬКІ».
 
Читала і думала: чи часто дослухаються дорослі до думки дитини? Чи запитують вони в своїх кровинок, коли приймають те або інше рішення, чи не зламає воно долю дитини, її віру в батьківський захист? Якби батьки навчилися чути власних дітей, то робили б значно більше дорослих учинків. Не міняли б тепло спілкування з дитиною і радість усвідомлення того, як вона в тебе на очах дорослішає, на шмаття і примарні «університети» за тяжко зароблені вичищанням чужих туалетів євро.
 
Але батьки сповідують іншу віру: віру в страх перед новим днем. Вони передають цей страх по колу, як інфікований шприц, заражаючи все більше і більше своїх близьких, і від цієї страшної суспільної хвороби в людей опускаються руки, гасне блиск в очах, ціпеніє розум.  Вони не бачать виходу з бідності, не вміють застосувати своїх знань і навичок, не розуміють, як зарадити своїй родині. Відтак діють за аналогією, за найпростішою схемою, стаючи за спиною сусіда в довжелезні черги до посольських віконечок по візи, аби врешті поповнити армію трудових мігрантів. Правдами і неправдами вириваються, продираються через кордони - в Італію, Грецію, Чехію, Польщу, Угорщину, Англію... І, звичайно, в Росію: туди поки що шлях відкритий.
 
Комусь щастить більше - він отримує легальну трудову візу, а відтак певний соціальний захист тієї держави, на яку працює. Але так фортуна усміхається далеко не всім. Тим часом, за кордоном налічують від трьох до п’яти мільйонів українських мігрантів, третина з яких - нелегали: безправні, часто упосліджені, гнані, люди за межею людської гідності.
 
     У більшості з них в Україні залишилися діти на руках у бабусь та інших родичів. Мені так часто доводилося зустрічати отих безвідмовних українських бабусь, які з готовністю брали на себе виховання онуків удома, зі слізьми благословляючи своїх доньок і невісток на заробітки, у чужий світ, у невідомість. Бо ота невідомість дає шанс на порятунок з безвиході. Але бабуся з дідусем не завжди стають для онуків авторитетом, бо їх розділяє досить велика вікова різниця, і найчастіше діти опиняються сам на сам зі собою і вибирають виховників зі свого ж середовища.
 
Вони витворюють власні кодекси честі, моральні закони, їх формує вулиця і оточення таких же, як і вони, умовних безбатченків. Вони швидко вчаться жити за подвійним стандартом, не по літах дорослішаючи й пускаючи на вітер батьківські гроші. Батьки продовжують жити за кордоном, будувати чужі міста, прибирати чужі оселі і свято вірити в те, що за копійчину, яка їм дісталася гіркою працею, постійним заощаджуванням на власному здоров’ї і відпочинку, можна буде купити їхнім дітям краще життя - житло, освіту, автомобіль.
 
Але все це ілюзія, діти не цінують такої жертви, навпаки, досить часто вони стають жорстокими маніпуляторами, вимагаючи у батьків усе більші суми. Якось мені друзі розповідали історію однієї родини, в якій син, повернувшись з армії, погрожував матері, котра була на заробітках, що накладе на себе руки, якщо вона не надішле йому грошей на купівлю авта. Налякана матір надіслала гроші. А син, дуже швидко розбивши автівку, знову став її лякати своїм самогубством, якщо вона не надішле відповідної суми на ремонт розтрощеного автомобіля.
 
Гроші не замінять живого спілкування. Зате діти пам’ятатимуть, що в моменти життєвого вибору поруч із ними не було мудрого тата чи виваженої матері, які би вказали правильні орієнтири, порадили і словом, і власним прикладом. Навпаки, заробітчанська доля батьків закладає в дитині змалечку механізм пошуку кращого життя - але не вдома, а там, далеко, куди пролягає шлях гастарбайтера.
 
І діти свідомі цього. Серед дитячих робіт того конкурсу, про який я згадувала вище, був вірш Наталі Тайстри, старшокласниці із Закарпаття - регіону, який є найбільшим постачальником заробітчан:
 
«Ідуть вкраїнськії раби 
З девізом вічним: «Зароби!»
Через моря, ліси і гори,
Через російськії простори 
На заробітки. Скрізь по світу 
Доволі нашого є цвіту.
Та ні в Росії, ні в Канаді,
Ні в Білорусі нам не раді.
Та що поробиш, коли вдома
 Старі батьки, і діти, й жони
 Ледь-ледь копієчку збирають,
Роботи тут для них немає.
І кожен змалку добре знає,
Який на нього шлях чекає...»
Звичайно, не буває однакових ситуацій.
 
     Позитивних історій так само немало. Для багатьох українських сімей виїзд за кордон, особливо якщо це відбувалося легально, ставав чи не єдиним способом втечі від суспільної й моральної деградації і початком нового життя у значно кращих умовах, аніж на батьківщині. Сумно казати, але в тому, що діти залишаються соціальними сиротами в Україні, перш за все винна держава, яка не дає людям достатнього рівня добробуту і відчуття захищеності.
 
«.. .Моя мама дуже добре вчилася колись у школі, - пише одинадцятирічний хлопчик, - але що з того вийшло? Абсолютно нічого. Вона поїхала в Італію у пошуках грошей для моєї кращої долі. Заради грошей вона багато терпить. Вона працює санітаркою у лікарні, доглядаючи хворих, піклуючись про них, їхнє здоровя. Це несправедливо, це навіть образливо, що у своїй державі людина не має роботи, не може прогодувати одного сина і себе. Страшно також, коли молоді люди часто не можуть знайти місце праці після закінчення навчання. А як жити? Піти красти чи стати «бомжем»? Та це не вихід! Це - великий гріх перед Богом, перед собою і перед людьми».
 
Ну хто пояснить дитині, чому так сталося? Чиновник якого рангу поверне в її родину найдорожчу людину? А поки у відповідь на ці риторичні запитання зависає тиша - син і мама говорять по телефону.
Чи вже, може, по скайпу?
Коли з’явився цей чудесний відеозвязок, сотні тисяч мігрантів готові були молитися за здоровя його  винахідників, двох естонських хлопців, дарма, що мало хто знав їхні імена. У кожного, хто розжився на Інтернет, з’явилася нагода безкоштовно(!) говорити з близькою людиною і головне - бачити співбесідника на екрані! Чарівні вічка відеокамер стали свідками неймовірних сімейних побачень. Скільки посмішок і сліз їм довелося передавати з різних кінців світу за посередництвом цифрових сигналів і кодів.
 
Один мій знайомий, котрий працював у Чикаго вже десятий рік, купив собі чи не найбільший екран, встановив скайп-звязок і навіть закинув роботу, щоб більшість часу проводити он-лайн. За той час, поки його не було в Україні, його доньки так виросли і змінилися, що він їх спершу взагалі не впізнав, а потім діймав їх вимогами нікуди не йти, а «поговорити з татом». На щастя, він таки повернувся додому, до дітей і дружини. На відміну від більшості своїх побратимів по чужині...
 
Чи поверне скайп розірваним сім’ям втрачену радість спілкування? Чи відновить Інтернет розірвані родинні зв’язки? У кожному разі, він прокладає віртуальні мости, які дають можливість «бачити очі». А очі інколи промовляють значно більше, аніж слова.
 
Ідея створення книги «Мама по скайпу» виникла у розмові з Михайлом Маргулісом, продюсером письменниці-емігрантки Наталі Гузєєвої, колишньої киянки, а тепер мешканки Німеччини, під час виставки у Ляйпцигу 2011 року. Ми говорили з Михайлом про те, що в українській літературі залишаються ще досі не прописаними теми, які є не лише гостро актуальними для українського суспільства, а й близькими і, в певному сенсі, універсальними для більшості країн.
 
Проблема міграції знайома не тільки нам. По цілому світу розкидані поляки, ірландці, вірмени, євреї, росіяни, турки, араби, африканці. Люди різних народів поєднані прагненням кращого життя, як не для себе - то для своїх дітей. А тим часом між дорослими і дітьми виникають постійні комунікативні  розриви. Зрештою, втрата порозуміння між батьками і їхніми нащадками значно ширша за  тему соціального сирітства як наслідку трудової міграції. Дорослі часто легковажать такою неймовірно потрібного річчю, як пошук спільної мови зі своєю дитиною.
 
Свідченням того, що тема лежала на поверхні, є книга - «Мама по скайпу» - і зібрані в ній оповідання сучасних українських авторів. Ми свідомо залучили до неї письменників, які творять зокрема і для школярів, а відтак тонко відчувають психологію дитини. Дуже відрадно, що ідея зацікавила наших друзів - перекладачів у Німеччині, громадську організацію «Тranslit». Отож, проект став міжнародним: водночас виходять українське видання - силами «Видавництва Старого Лева», і німецький переклад - за підтримки Фонду Роберта Боша.
 
   Сподіваюся, ці оповідання мало кого залишать байдужим. Тому що вони написані чесно. Більшість авторів є батьками і знають, що це таке - бути далеко від своєї дитини. Я зовсім не думаю, що ця книга може повернути дітям батьків із-за кордону. Однак вона починає озвучувати для суспільства цю болючу проблему. А говорити - значить шукати шляхів її вирішення.
Мар’яна Савка
 

Comments:

Схожі дописи

Жінка онлайн


Ворожіння  та прикмети на Новий рік 

Обряд ворожіння своїми коренями сягає  в язичницькі часи. Вважалося, що у новорічні свята настає розгул нечистої сили,  тому саме у цей період можна було дізнатися про майбутнє за допомогою  ворожби.  У залишках колишніх  язичницьких  обрядів  збереглися окремі  форми ворожінь – вечорниці, ворожіння про Долю,  ворожіння про нареченого і наречену, обряд кликання «до  каші» тощо. Слов’яни мали велику повагу до долі  і вважали її оповіщення проявом вищої волі богів. Тож як ворожили у старовину на новорічні свята?

далі...

Поговоримо по жіночому


 

Що подарувати рідній людині на свято?

Подарунок -  обов'язковий атрибут будь -якого свята. Навіть якщо він просто символічний, все одно має магічну силу: демонструє людині вашу турботу і почуття. Тільки що ж подарувати, аби серце рідної, коханої, близької людини стислося від радості та вдячності за увагу? Вчені стверджують, що не може бути більш корисного подарунку для людини, як домашні тварини. Бувають ситуації, коли домашні тварини буквально  наповнюють життя  людей радістю й змістом, полегшують  моральні й фізичні страждання. Дослідження показали, що тварини  лікують людину не гірше за пігулки.

далі... 

 Жінка відпочиває


Магія весільного вінка

На Прикарпатті здавна виготовляють  головні убори, які можна вважати справжнім  витвором мистецтва.  Тут плетуть унікальні  вінки з  гусячого  пір’я,  які використовують  у весільному обряді. Такий вінок відтворює давні шлюбні традиції, пов’язані з віруваннями та звичаями даного краю. Важить такий весільний  шедевр народної творчості від  1 до 3 кілограмів. А таких віночків на голові нареченої має  бути два: менший – спереду, більший – ззаду.

далі...

Краса та здоров'я


street workout in Ukraine

Street Workout  як альтернатива фітнес - залам

Чудовою альтернативою фітнес - залам та спортивним клубам є  Street Workout -  різновид вуличного спорту, що лише набирає популярності  серед української молоді. Street Workout передбачає  заняття на свіжому повітрі, що неминуче призводить до загартування організму. До того ж  вуличне тренування абсолютно безкоштовне  та  корисне  для організму будь - якого віку. 

далі...