Діти емігрантів про себе та Україну

«Не сивій за щастя на чужій чужині,
Мамо, так потрібна ти своїй дитині.
Я не хочу статків, рідна моя нене,
Не замінять ласку папірці зелені...»

  (Н.Муляк,  м. Івано- Франківськ).

     Українські діти, чиї батьки працюють на заробітках в Європі, написали зворушливі листи - роздуми про власну долю.

     Вони благають батьків повернутися додому. Діти  готові терпіти нестатки, голод, аби тільки бачити рідні обличчя кожного дня.

   Листів, малюнків, віршів  виявилося так багато, що представники діаспори опублікували  їх  окремою книгою  «Діти емігрантів про себе». 

   За неофіційними даними понад 7 мільйонів українців працюють за кордоном. Більшість із них мають дітей, яких залишили на опіку родичів чи батьків.  За підрахунками соціологів більше чим 3 мільйони українських дітей стали «соціальними» сиротами та не мають можливості бачити рідних батьків щодня.

  Як тут не може зворушити історія хлопчика, який радіє смерті бабусі тільки тому,  що для нього це можливість...побачити батьків:

«Я знаю, що і мама сумує за мною, дзвонить щотижня. Та це телефонні розмови. А я вже заскучав за її ласкавими карими очима, усміхненим обличчям, турботливими руками, які гладили мене по голові, коли я збирався до школи. Та це тільки мрії, які не швидко збудуться.

  Он і бабуся стогне, побивається. Підупало здоров'я, скаче тиск, паморочиться в голові. Сьогодні ж буду дзвонити мамі, нехай скоріше приїздить, а то може не застати бабусю живою. А наступного ранку машина швидкої допомоги стояла біля нашої хати. Не витримало бабусине серце, змучилось щоденними переживаннями. НАРЕШТІ Я ПОБАЧУ СВОЇХ БАТЬКІВ!!!»

 - так пише 15- літній Юрко Кешкетній і з с. Чорноголова на Закарпатті. Горе в сім'ї перетворилося у малого Юрка на щастя бачити маму і тата, бо ж на похорон вони мусять приїхати. Дивовижно, що дитина знаходить штрихи, гідні Стефаникового пера.

А це лист 13-літнього Святослава Сіпачука  з Луцька до свого батька:

«Коли ти поїхав, я ще був зовсім дитиною, а зараз я достатньо дорослий, щоб зрозуміти, що з тобою діється. Пам'ятаю тебе веселим, життєрадісним. Ти грав на кларнеті і любив співати українські пісні. А тепер, коли приїжджаєш на коротку відпустку, я бачу сум в твоїх очах, ти дуже рідко буваєш веселим. Чужина не гріє серце.

   Тому останнім часом я почув твою думку про можливе повернення додому (нарешті!!!), хоча раніше ти твердо заявляв: ніколи не повернуся! Повертайся.. Я не хочу, щоб ти поповнив ряди емігрантів в Іспанії, чи в Португалії, чи деінде... Я не хочу бути сином емігранта і розмовляти лише з твоєю фотографією...

  А знаєш, про що я таємно мрію? Про те, що настане час, і українці зі всіх кінців світу повернуться додому. Ото буде сила! Навіть китайці нам потайки будуть заздрити. Бо нас по світі і справді багато. Бо ми достойні кращої долі і кращої держави. Дорогі українці! Повертайтеся до отчого дому — і ми збудуємо таку державу, яку хочемо! Не піднімайте чужі країни, коли ви так потрібні своїй! Тату повертайся!».

«Автобус похитнувся і поїхав. Полетів білим лебедем — і враз став чорним злим круком: він повіз від мене маму...» — пише 14- річна Ірина Цибах із м. Рівного.

    «Не люблю зиму, хоч колись любив. Саме в цю пору поїхала наша мама в далеку Італію.

І ми помирали від жалю: як вона бідна доїде? Така худенька, самотня, відірвана від нас, як осінній листок від дерева. Пізніше мама згадувала, що сама не знає, як живою доїхала.

   А на чужині ніхто українок не чекає. Вірно у тій пісні співається: «А чужина — не родина, плаче серце, як дитина»...(Андрій Коцмира, 14 р. с. Винятниці на Тернопільщині).

«Як ти там, мамо, на чужині? Як тобі живеться далеко від рідної домівки, рідного слова, рідної пісні? Ти, мамо, сиза голубко, якій зав'язали очі, і вона не знає, як повернутись додому. Навіщо?

    Навіщо страждати тільки через якісь нещасні гроші? Чому вони зараз стають основою усього існуючого? Скільки ще людей змушені будуть покидати своїх рідних, близьких заради них?!

   Відповіді не існує. Є тільки жорстока реальність, яка вказує на те, що тебе нема тут, мамо... (Ірина Грицюк, 15 р., м. Івано-Франківськ).

Олена Франкова, 11 р. із с. Колибаївка на Хмельниччині: «Я часто задумуюсь, чому так сталося саме в нашій родині. Ти, мамо, працюєш в Іспанії, тато в Чехії, а я тут, в нашій Україні, з бабусею. Я розумію, що ви з татком хотіли, щоб наша родина була заможнішою, щоб я не знала нестатків. Зараз воно так і є, і я вам за це вдячна.

   Але хіба можуть замінити одяг, речі, гроші мамину любов, тепло щиросердечних розмов вечорами, сімейні прогулянки у вихідні дні?...Деколи, в сумну хвилину, таку, як сьогодні, до мене приходять дивні думки, а найкраща така: ти і тато повертаєтесь на Україну, і ми уже ніколи не розлучаємось. Хай буде менше грошей, менше можливостей, але ми будемо щасливі!..».

Іванна Дашко з Португалії пише: «Ми живемо біля океану і гір. Природа довкола надзвичайна. А мені все ж не вистачає Карпат, зелених гір, нашої західної говірки.. Аж в грудях боляче щемить, коли згадую Україну. Та батьки кажуть, що не може бути й мови, щоб повернутися на рідну землю.

  Щодня дивимося українські новини, а там нічого доброго. Корупція, безлад, високі ціни, проблеми з російським газом... Та хочу, щоб ви знали — ми, емігранти, не є зрадниками чи пройдисвітами, ми звичайні жертви, біженці, які змушені втікати від злої долі, бідності, безгрошів'я. Ми ніколи не зможемо знайти щастя і спокій... З Батьківщиною кожну людину зв'язує ланцюг, і коли хтось назавжди покидає домівку, цей ланцюг рветься, залишаючи після себе рани і порожнечу». 

«Мабуть, щось недобре коїться в державі, коли українська матір, доведена до відчаю, вперше за всі хвилі еміграції залишає дітей і поневіряється на чужині, — так починає свого листа 17-літня Оксана Пихней з м. Івано-Франківська, яка, пише, що «за десять років тільки два рази бачила маму, і більше ніколи її не побачу. Доля забрала її у мене і сестрички, і тата».

   «Можливо, в майбутньому, якщо в державі нічого не зміниться — а сподівань на краще вже немає — я також змушена буду покинути рідну країну, бо хочу, щоб моя сім'я жила в достатку, хоча знаю, якою ціною він дається для таких, як наші батьки-емігранти» — пише Вікторія Хондока, 12 років, з м. Кузнєцовська на Рівненщині..

11-річна Олена Франкова: «...А зараз бабуся дивиться телевізор, депутати в парламенті граються в повітряні кульки «НАТО — ні!».

Сміються, блокують трибуну. Їм байдуже, а я, маленька п'ятикласниця, думаю: що я можу зробити, щоб мої мама і тато, і батьки тисяч маленьких українців жили разом і були щасливі у своїй країні? Щоя можу зробити щоб вони повернулися??

Хочу вирости, здобути освіту і працювати у рідній країні, щоб змінити наше життя, починаючи від доріг до забезпечення старості людям. Мені здається, що в нас про дітей так не дбають, як в Італії  дбають за престарілими."

«У нашому класі більше як половина учнів — напівсироти, через ті заробітки. А в підручниках читаємо, що наша країна багата на родючі землі, на яких цвітуть сади, хліба колосяться...Якщо ми такі багаті, то чому ми такі бідні? Чому люди їдуть в чужі країни, коли й у нас роботи вистачає? Ніяк не можу зрозуміти цього». (Леся Максимишин, 16 р., м. Тернопіль).

«Я ще зовсім не розбираюся в політиці, але дуже обурююсь, коли деякі народні депутати починають розмову про те, що треба обкласти податком трудові доходи тих, хто працює за кордоном....

 А що зробили вони, «слуги народні», щоб захистити емігрантів на чужині, щоб зробити трудову еміграцію українців легальною? Нічого не зробили і не зроблять, бо найперше дбають про себе. Їм нічого боятися мізерної пенсії, бо в них мільйонні статки в іноземних банках, їхнім дітям не варто лякатися незалежного зовнішнього оцінювання, тому що навчатимуться вони в закордонних вузах.

Хочу запитати: а чи знаєте ви, панове депутати, рахуючи чужі гроші, скільки за ними зруйнованих родин, понівечених доль, покалічених дитячих душ?» — запитує Олена Максимович, 16 р., із сел. Дунаївці на Хмельниччині.

Лист дівчинки закінчується поетично:

«Листи, дзвінки по телефону —
Цього так мало для тепла.
І кілька знімків для альбому
Про рай, де місця нам нема».

Для підготовки матеріалу використана публіцистика Романа Дідули "Діти емігрантів про себе".

Comments:

Схожі дописи

Жінка онлайн


Ворожіння  та прикмети на Новий рік 

Обряд ворожіння своїми коренями сягає  в язичницькі часи. Вважалося, що у новорічні свята настає розгул нечистої сили,  тому саме у цей період можна було дізнатися про майбутнє за допомогою  ворожби.  У залишках колишніх  язичницьких  обрядів  збереглися окремі  форми ворожінь – вечорниці, ворожіння про Долю,  ворожіння про нареченого і наречену, обряд кликання «до  каші» тощо. Слов’яни мали велику повагу до долі  і вважали її оповіщення проявом вищої волі богів. Тож як ворожили у старовину на новорічні свята?

далі...

Поговоримо по жіночому


 

Що подарувати рідній людині на свято?

Подарунок -  обов'язковий атрибут будь -якого свята. Навіть якщо він просто символічний, все одно має магічну силу: демонструє людині вашу турботу і почуття. Тільки що ж подарувати, аби серце рідної, коханої, близької людини стислося від радості та вдячності за увагу? Вчені стверджують, що не може бути більш корисного подарунку для людини, як домашні тварини. Бувають ситуації, коли домашні тварини буквально  наповнюють життя  людей радістю й змістом, полегшують  моральні й фізичні страждання. Дослідження показали, що тварини  лікують людину не гірше за пігулки.

далі... 

 Жінка відпочиває


Магія весільного вінка

На Прикарпатті здавна виготовляють  головні убори, які можна вважати справжнім  витвором мистецтва.  Тут плетуть унікальні  вінки з  гусячого  пір’я,  які використовують  у весільному обряді. Такий вінок відтворює давні шлюбні традиції, пов’язані з віруваннями та звичаями даного краю. Важить такий весільний  шедевр народної творчості від  1 до 3 кілограмів. А таких віночків на голові нареченої має  бути два: менший – спереду, більший – ззаду.

далі...

Краса та здоров'я


street workout in Ukraine

Street Workout  як альтернатива фітнес - залам

Чудовою альтернативою фітнес - залам та спортивним клубам є  Street Workout -  різновид вуличного спорту, що лише набирає популярності  серед української молоді. Street Workout передбачає  заняття на свіжому повітрі, що неминуче призводить до загартування організму. До того ж  вуличне тренування абсолютно безкоштовне  та  корисне  для організму будь - якого віку. 

далі...