Європа уяви, ілюзій, надії

Микола Рябчук Уривок з публікації «За огорожею Меттерніхового саду». Автор: Микола Рябчук (на фото) - відомий журналіст, публіцист, перекладач. Видання - Незалежний культурологічний часопис "Ї". 

Східна Європа – це не віддалена територія на кшталт Чечні чи Грузії, чи Вірменії. Попри всю свою “неповноцінність” і “недоєвропейськість”, вона розташована все -таки у Європі, а тому, хоч її існування завжди було головним болем для Заходу, її зникнення могло виявитися ще небезпечнішим.

     Спільна загроза зі “Сходу” об’єднувала східних і західних європейців куди дужче, ніж так звана спільна культурна спадщина. “

Азія” – цей могутній і загадковий “Інший” – великою мірою прислужила формуванню “спільної” європейської ідентичности. І хоч західні європейці знали, що “справжня” Європа кінчається десь за Віднем та Ельбою, “несправжня” Європа була для них усе-таки кращим сусідом, ніж “щонайсправжнісінька” Азія.

 Відповідно й політика Заходу щодо Східної Європи завжди була амбівалентною, щоб не сказати двозначною. З одного боку, західні європейці завжди вважали, що їхні східні сусіди тією чи іншою мірою заслуговують своєї долі (кожен народ, зрештою, заслуговує на той уряд, який має): але з іншого боку, вони не могли не відчувати, що східні європейці, котрі відчайдушно опираються домінуванню “Азії” на своїх теренах, є корисними, і вже тому заслуговують на симпатію й допомогу.

     Двоїсте ставлення Заходу до Східної Європи завжди зумовлювалося геополітикою, себто холодним розрахунком і давнім англосаксонським принципом “charity begins at home”. Позиція загалом слушна, і нічого осудливого в ній немає. Неприємно вражають, однак, ті подвійні стандарти, що їх Захід застосовує до себе й до інших.

На жаль, далеко не всі східноєвропейці здають собі справу з цієї західної двоїстости: багато хто приймає тамтешню ліберально-демократичну риторику за щиру правду і, відповідно, сподівається від Заходу значно більше, ніж той може і хоче дати. А не діставши сподіваного, впадає у протилежну крайність – антизахідну ксенофобію, ізоляціонізм.

     Тверезе ставлення східноєвропейців до Заходу не повинне бути ані ворожим, ані рожево-оптимістичним. Воно повинне бути, фактично, таким самим двоїстим, як і ставлення Заходу до Східної Європи. Захід не є “добрим дядечком” і, взагалі, не є “добрим”. По суті, він є лише “меншим злом”, ніж та “Азія”, яка маячить на сході.

   І саме на цьому тверезому усвідомленні й тверезому розрахунку повинні будуватися відносини східних європейців, зокрема українців  із Заходом. Інакше – східні європейці завжди ризикуватимуть опинитися в ролі зраджених коханців, як це вже не раз бувало в історії.

Захід, безумовно, завжди був і буде для східних європейців стратегічним союзником – принаймні тією мірою, якою інтереси Східної й Західної Європи збігаються. Наївно, однак, сподіватися, що ці інтереси коли-небудь збігатимуться цілковито. Покладання на Захід не повинне бути сліпим і беззастережним – інакше східні європейці знову можуть стати жертвами нової Ялти, Мюнхену чи пакту Молотова-Ріббентропа.

   Захід завжди знайде безліч виправдань, щоб зрадити своїх східноєвропейських союзників, якщо в цьому буде потреба, вигода, або й просто примха кількох “русофильствующих” президентів. “Might makes right” – цю англосаксонську приказку східноевропейцям теж варто запам’ятати.

 малюнок євромайдану  Що, власне, привабливого може запропонувати Заходові Східна Європа? Геополітичну стабільність?

До певної міри – так, хоч головним гравцем у реґіоні все одно залишатиметься Росія: саме від тамтешніх подій визначальною мірою залежатиме безпека й стабільність європейського континенту.

Русоцентризм, отже, й далі домінуватиме в західноєвропейській політиці, відводячи Східній Європі традиційну роль “санітарного кордону”, переміщеного, щоправда, трохи на схід, до України й Прибалтики.

Можливо, Східна Європа здатна привабити Захід економічно?

Навряд, адже тут немає жодних важливих сировинних ресурсів (порівняно, знову ж таки, з Росією), споживчі ринки для західних товарів і виробництв тут доволі обмежені через низьку купівельну спроможність населення, місцеві вироби неконкурентоздатні, а дешева східноєвропейська робоча сила, здається, потрібна західним європейцям ще менше, ніж дешеві східноєвропейські товари.

То, може, їх зацікавить культура – ця остання, якщо не єдина фортеця, в якій східні європейці ховалися від історичних поразок, плекаючи там свою уявну державність, уявну європейськість, уявну – “внутрішню” – свободу? Справді, в цій галузі вони можуть запропонувати чи не найбільше: останні десятиліття “загниваючого” комунізму ознаменувалися в цих країнах небувалим культурним піднесенням, як у леґальних, так і в напівлеґальних і, навіть, цілком нелеґальних формах.

   “Совєтська Росія, – писав 1984 року польський письменник Адам Заґаєвський, – витворила чимало дивних речей у нашій частині Європи. Вона витворила донощиків, цензорів, брехунів, ледарів. Але водночас, усупереч власній волі, вона витворила й цілком інші речі – у людях, які, дякувати Богові, виявилися сильнішими й поряднішими. Без власного бажання, вона пробудила в них гостру спрагу до правди, свободи, гідности, до книжок і картин... до Європи. Так ото Європа й існує у нас – як Європа уяви, ілюзій, надії, спраги... Загострене відчуття культурної приналежности до Європи – один із парадоксальних наслідків здійснюваної у нас “совєтизації””.

І все ж усі ці незаперечні здобутки – це передусім висока культура, здатна зацікавити на Заході хіба що вузьке коло гурманів-інтелектуалів. Всі наші балачки про “культурну єдність” є маловартісні, доки ми нехтуємо албанцями – бо вони бідні, білорусами – бо вони “майже росіяни”, лужицькими сербами – бо вони нечисленні, а грузинами й вірменами – бо вони надто далеко від наших садочків.

 Тут можна було б багато чого сказати про давню вірменську (чи грузинську) державу, яка була християнською й мала свою писемність, свою культуру ще тоді, коли про жодну з сьогоднішніх европейських націй не було й згадки – але кого це цікавить?

Сумніваюся, щоб Україна могла чого-небудь навчити Захід. Не думаю, щоб це було до снаги й іншим східним европейцям. Ще менше я вірю, щоб Захід цього потребував. Безумовно, східно- і західноевропейські інтелектуали можуть обговорювати подібні питання на своїх високовчених форумах – цілком у стилі давнього есею Карла Юнґа під назвою “Чого нас навчає Індія?” Юнґ чудово пояснив – “чого”, але ні слова не сказав про “нас”. Як і Юнґ, я вірю в “що”, але щодо всіх отих “нас” – маю великі сумніви.

Процеси, що відбуваються нині у Східній Европі, я назвав би нормалізацією. Вони, безумовно, цікаві для експертів, але не для ширшої публіки, спраглої справжніх розваг. Вони не лишають особливого місця для “центрально-східноєвропейської” унікальности і, безперечно, розчаровують місцевих інтелектуалів, ветеранів антикомуністичної боротьби, не здатних задовільнити свої ексгібіціоністівські комплекси.

   У найкращому випадку – якщо “Азія” не повернеться і нова Боснія де-небудь не вибухне – Східна Європа успішно змарґіналізується і привертатиме у майбутньому не більше уваги, ніж яка-небудь Греція, Портуґалія чи Ісландія. Чи це так уже й кепсько? Для старих ветеранів – можливо, так. Для більшости людей – навряд.

   Адже більшість не думає про загорожу – чи вона східна, центральна, а чи південно-східна. Більшість думає про сад. І, можливо, українцям теж варто закотити нарешті рукави і взятися його обробляти – в ім’я своєї европейськости, чи євразійськости, чи хоч би навіть австралійськости.

R.S Рік публікації - 1998. Чи втратила стаття актуальність  - вирішувати вам.

Comments:

Схожі дописи

Жінка онлайн


Ворожіння  та прикмети на Новий рік 

Обряд ворожіння своїми коренями сягає  в язичницькі часи. Вважалося, що у новорічні свята настає розгул нечистої сили,  тому саме у цей період можна було дізнатися про майбутнє за допомогою  ворожби.  У залишках колишніх  язичницьких  обрядів  збереглися окремі  форми ворожінь – вечорниці, ворожіння про Долю,  ворожіння про нареченого і наречену, обряд кликання «до  каші» тощо. Слов’яни мали велику повагу до долі  і вважали її оповіщення проявом вищої волі богів. Тож як ворожили у старовину на новорічні свята?

далі...

Поговоримо по жіночому


 

Що подарувати рідній людині на свято?

Подарунок -  обов'язковий атрибут будь -якого свята. Навіть якщо він просто символічний, все одно має магічну силу: демонструє людині вашу турботу і почуття. Тільки що ж подарувати, аби серце рідної, коханої, близької людини стислося від радості та вдячності за увагу? Вчені стверджують, що не може бути більш корисного подарунку для людини, як домашні тварини. Бувають ситуації, коли домашні тварини буквально  наповнюють життя  людей радістю й змістом, полегшують  моральні й фізичні страждання. Дослідження показали, що тварини  лікують людину не гірше за пігулки.

далі... 

 Жінка відпочиває


Магія весільного вінка

На Прикарпатті здавна виготовляють  головні убори, які можна вважати справжнім  витвором мистецтва.  Тут плетуть унікальні  вінки з  гусячого  пір’я,  які використовують  у весільному обряді. Такий вінок відтворює давні шлюбні традиції, пов’язані з віруваннями та звичаями даного краю. Важить такий весільний  шедевр народної творчості від  1 до 3 кілограмів. А таких віночків на голові нареченої має  бути два: менший – спереду, більший – ззаду.

далі...

Краса та здоров'я


street workout in Ukraine

Street Workout  як альтернатива фітнес - залам

Чудовою альтернативою фітнес - залам та спортивним клубам є  Street Workout -  різновид вуличного спорту, що лише набирає популярності  серед української молоді. Street Workout передбачає  заняття на свіжому повітрі, що неминуче призводить до загартування організму. До того ж  вуличне тренування абсолютно безкоштовне  та  корисне  для організму будь - якого віку. 

далі...