Микола Рябчук Уривок з публікації «За огорожею Меттерніхового саду». Автор: Микола Рябчук (на фото) - відомий журналіст, публіцист, перекладач. Видання - Незалежний культурологічний часопис "Ї". 

Східна Європа – це не віддалена територія на кшталт Чечні чи Грузії, чи Вірменії. Попри всю свою “неповноцінність” і “недоєвропейськість”, вона розташована все -таки у Європі, а тому, хоч її існування завжди було головним болем для Заходу, її зникнення могло виявитися ще небезпечнішим.

     Спільна загроза зі “Сходу” об’єднувала східних і західних європейців куди дужче, ніж так звана спільна культурна спадщина. “

Азія” – цей могутній і загадковий “Інший” – великою мірою прислужила формуванню “спільної” європейської ідентичности. І хоч західні європейці знали, що “справжня” Європа кінчається десь за Віднем та Ельбою, “несправжня” Європа була для них усе-таки кращим сусідом, ніж “щонайсправжнісінька” Азія.

 Відповідно й політика Заходу щодо Східної Європи завжди була амбівалентною, щоб не сказати двозначною. З одного боку, західні європейці завжди вважали, що їхні східні сусіди тією чи іншою мірою заслуговують своєї долі (кожен народ, зрештою, заслуговує на той уряд, який має): але з іншого боку, вони не могли не відчувати, що східні європейці, котрі відчайдушно опираються домінуванню “Азії” на своїх теренах, є корисними, і вже тому заслуговують на симпатію й допомогу.

     Двоїсте ставлення Заходу до Східної Європи завжди зумовлювалося геополітикою, себто холодним розрахунком і давнім англосаксонським принципом “charity begins at home”. Позиція загалом слушна, і нічого осудливого в ній немає. Неприємно вражають, однак, ті подвійні стандарти, що їх Захід застосовує до себе й до інших.

На жаль, далеко не всі східноєвропейці здають собі справу з цієї західної двоїстости: багато хто приймає тамтешню ліберально-демократичну риторику за щиру правду і, відповідно, сподівається від Заходу значно більше, ніж той може і хоче дати. А не діставши сподіваного, впадає у протилежну крайність – антизахідну ксенофобію, ізоляціонізм.

     Тверезе ставлення східноєвропейців до Заходу не повинне бути ані ворожим, ані рожево-оптимістичним. Воно повинне бути, фактично, таким самим двоїстим, як і ставлення Заходу до Східної Європи. Захід не є “добрим дядечком” і, взагалі, не є “добрим”. По суті, він є лише “меншим злом”, ніж та “Азія”, яка маячить на сході.

   І саме на цьому тверезому усвідомленні й тверезому розрахунку повинні будуватися відносини східних європейців, зокрема українців  із Заходом. Інакше – східні європейці завжди ризикуватимуть опинитися в ролі зраджених коханців, як це вже не раз бувало в історії.

Захід, безумовно, завжди був і буде для східних європейців стратегічним союзником – принаймні тією мірою, якою інтереси Східної й Західної Європи збігаються. Наївно, однак, сподіватися, що ці інтереси коли-небудь збігатимуться цілковито. Покладання на Захід не повинне бути сліпим і беззастережним – інакше східні європейці знову можуть стати жертвами нової Ялти, Мюнхену чи пакту Молотова-Ріббентропа.

   Захід завжди знайде безліч виправдань, щоб зрадити своїх східноєвропейських союзників, якщо в цьому буде потреба, вигода, або й просто примха кількох “русофильствующих” президентів. “Might makes right” – цю англосаксонську приказку східноевропейцям теж варто запам’ятати.

 малюнок євромайдану  Що, власне, привабливого може запропонувати Заходові Східна Європа? Геополітичну стабільність?

До певної міри – так, хоч головним гравцем у реґіоні все одно залишатиметься Росія: саме від тамтешніх подій визначальною мірою залежатиме безпека й стабільність європейського континенту.

Русоцентризм, отже, й далі домінуватиме в західноєвропейській політиці, відводячи Східній Європі традиційну роль “санітарного кордону”, переміщеного, щоправда, трохи на схід, до України й Прибалтики.

Можливо, Східна Європа здатна привабити Захід економічно?

Навряд, адже тут немає жодних важливих сировинних ресурсів (порівняно, знову ж таки, з Росією), споживчі ринки для західних товарів і виробництв тут доволі обмежені через низьку купівельну спроможність населення, місцеві вироби неконкурентоздатні, а дешева східноєвропейська робоча сила, здається, потрібна західним європейцям ще менше, ніж дешеві східноєвропейські товари.

То, може, їх зацікавить культура – ця остання, якщо не єдина фортеця, в якій східні європейці ховалися від історичних поразок, плекаючи там свою уявну державність, уявну європейськість, уявну – “внутрішню” – свободу? Справді, в цій галузі вони можуть запропонувати чи не найбільше: останні десятиліття “загниваючого” комунізму ознаменувалися в цих країнах небувалим культурним піднесенням, як у леґальних, так і в напівлеґальних і, навіть, цілком нелеґальних формах.

   “Совєтська Росія, – писав 1984 року польський письменник Адам Заґаєвський, – витворила чимало дивних речей у нашій частині Європи. Вона витворила донощиків, цензорів, брехунів, ледарів. Але водночас, усупереч власній волі, вона витворила й цілком інші речі – у людях, які, дякувати Богові, виявилися сильнішими й поряднішими. Без власного бажання, вона пробудила в них гостру спрагу до правди, свободи, гідности, до книжок і картин... до Європи. Так ото Європа й існує у нас – як Європа уяви, ілюзій, надії, спраги... Загострене відчуття культурної приналежности до Європи – один із парадоксальних наслідків здійснюваної у нас “совєтизації””.

І все ж усі ці незаперечні здобутки – це передусім висока культура, здатна зацікавити на Заході хіба що вузьке коло гурманів-інтелектуалів. Всі наші балачки про “культурну єдність” є маловартісні, доки ми нехтуємо албанцями – бо вони бідні, білорусами – бо вони “майже росіяни”, лужицькими сербами – бо вони нечисленні, а грузинами й вірменами – бо вони надто далеко від наших садочків.

 Тут можна було б багато чого сказати про давню вірменську (чи грузинську) державу, яка була християнською й мала свою писемність, свою культуру ще тоді, коли про жодну з сьогоднішніх европейських націй не було й згадки – але кого це цікавить?

Сумніваюся, щоб Україна могла чого-небудь навчити Захід. Не думаю, щоб це було до снаги й іншим східним европейцям. Ще менше я вірю, щоб Захід цього потребував. Безумовно, східно- і західноевропейські інтелектуали можуть обговорювати подібні питання на своїх високовчених форумах – цілком у стилі давнього есею Карла Юнґа під назвою “Чого нас навчає Індія?” Юнґ чудово пояснив – “чого”, але ні слова не сказав про “нас”. Як і Юнґ, я вірю в “що”, але щодо всіх отих “нас” – маю великі сумніви.

Процеси, що відбуваються нині у Східній Европі, я назвав би нормалізацією. Вони, безумовно, цікаві для експертів, але не для ширшої публіки, спраглої справжніх розваг. Вони не лишають особливого місця для “центрально-східноєвропейської” унікальности і, безперечно, розчаровують місцевих інтелектуалів, ветеранів антикомуністичної боротьби, не здатних задовільнити свої ексгібіціоністівські комплекси.

   У найкращому випадку – якщо “Азія” не повернеться і нова Боснія де-небудь не вибухне – Східна Європа успішно змарґіналізується і привертатиме у майбутньому не більше уваги, ніж яка-небудь Греція, Портуґалія чи Ісландія. Чи це так уже й кепсько? Для старих ветеранів – можливо, так. Для більшости людей – навряд.

   Адже більшість не думає про загорожу – чи вона східна, центральна, а чи південно-східна. Більшість думає про сад. І, можливо, українцям теж варто закотити нарешті рукави і взятися його обробляти – в ім’я своєї европейськости, чи євразійськости, чи хоч би навіть австралійськости.

R.S Рік публікації - 1998. Чи втратила стаття актуальність  - вирішувати вам.

Comments:

Використання матеріалів з сайту можливе лише при умові активного відкритого для пошукових систем гіперпосилання на zhinka-online.com.ua