Евтаназія існувала завжди?

евтаназія малюнокОстаннім часом у багатьох країнах світу досить злободенною стала тема  евтаназії.

   Гарячі дискусії точаться на­вколо питання, як слід розцінювати евтаназію? Чи це вбивство чи полегшення страждань важкохворих,  невиліковних людей? І чи мають діти право на евтаназію? Зважмо, що лікарі всього лиш  виконують бажання своїх пацієнтів (бо якби такого бажання не було, то вже було б звичайне вбивст­во).

  Отож саме добровільне бажання тяжкохворих людей скоріше вмерти та позбутися страждань і  є  першопричиною всього подальшого. І головне питання тут має бути таким: а чи має пра­во людина за власним бажанням вкоро­тити собі віку - чи то власноруч, чи то з чиєюсь допомогою? Тобто чи має людина право на самогубство, хоча б і зі сторон­ньою допомогою?

 

    Переважна більшість людей, навіть як­що вони вільнодумці або атеїсти, переко­нані, що кожна людина має вмирати ли­ше природною смертю - від старості або хвороби. А штучно вкорочувати людсь­кий вік - які б на те не були причини - то вже протиприродно й неприпустимо, одне слово - тяжкий гріх. Підтекст таких міркувань, хоч і не завжди усвідомлений, приблизно такий: людина має прожити саме стільки, скільки їй судилося від Бо­га чи від природи.

 Більшості з нас це видається цілком природним і незаперечним. Тим часом протягом минулих століть у різних людських суспільствах з цього приводу існували погляди, істотно відмінні від наших.

 Вчений Віктор Невгод досліджував тему евтаназії та прийщов до висновку, що евтаназія існувала на всіх етапах людського розвитку і часто носила далеко не гуманний характер: [ Евтаназія - вчора, сьогодні, завтра./ Людина і світ. Листопад 2003 р.]

 Європа. Античний світ

Метопа з храму Гери, що зображує самогубство грецького воїна  Аякса. Італія, 6 ст. до н. е

  В античному світі самогубство нікого особливо не дивувало й не шокува­ло - мовляв, людині краще знати, жити їй чи померти. Так, у давнину випадки самогубства сприймалися спільнотою як приватна справа кожного, а часом - як акти прояву особистої мужності та героїзму, гідні схвалення.

  В античному світі людина, яка надала перевагу смерті, а не рабству, безчестю, безглуздим стражданням, безпорадній старості, не викликала осуду. В давніх Афінах навіть були громадські сховища отрути, що видавалися бажаючим покінчити з життям, якщо причини самогубства Сенат визнавав виправданими.

Але "несанкціоноване" самогубство засуджувалося, як незаконне ухилення від виконання громадського обов'язку. В давньому Римі самогубства були поширеним явищем, вони навіть іноді заохочувались властями, замінюючи смертну кару (філософ Сенека). Водночас "самовільне" самогубство засуджувалося, а тіло того, хто його скоїв, піддавалося глуму, майно конфісковувалося. 

А у примітивних, пер­вісних суспільствах і взагалі природної смерті не чекали. Там саме суспільство (а не Бог) вирішувало, коли саме людині слід помирати, і всіляко в тому допомага­ли, незалежно від її власного бажання. Тобто то була евтаназія, так би мовити, "добровільно-примусова".

Північна Америка, Аляска

 

       У славетного американського пись­менника Джека Лондона є оповідання "Закон життя". Дія відбувається на Аляс­ці, посеред лютої північної зими. Інді­анське мисливське плем'я змушене шукати нові мисливські угіддя. Тож усі лаштуються в далеку нелегку дорогу. Не бере участі у тих зборах лише один старень­кий дідусь, батько вождя племені.

 Він і сам колись був визначним вождем, вправ­ним мисливцем і відважним воїном, але нині вже зовсім зістарівся й заслаб, і йо­му вже не під силу тривалі виснажливі переходи. Тож для племені він став зай­вим тягарем, і родичі позбавляються його у найпростіший, традиційний для таких кочових мисливських племен спо­сіб: коли всі вирушають у путь, дідуся просто покидають на старому місці, поса­дивши біля вогнища й полишивши обере­мок хмизу. Він не ремствує на співплемінників і родичів, хоч вони і прирекли його на скору неминучу загибель - так вже, мовляв, заведено одвіку.

   Свій близький кінець старий сприймає хоч із су­мом, але без розпачу; пожив, мовляв, на світі вже чималенько, треба й честь зна­ти. Іншого кінця життя старої людини він просто не уявляє.

І так було заведено не лише серед ін­дійців крайньої Півночі. Схожі звичаї па­нували серед переважної більшості кочових мисливських племен по всьому світі. За численними документальними свідченнями етнографів, у таких суспільствах  від «зайвих» співплемінників позбавляли­ся рішуче й безжально.

   І зовсім не тому, звичайно, що люди племені були якимись особливо жорстокими дикунами, позбав­леними чуйності, - до того змушували су­ворі умови їхнього життя. Нерідко то бу­ло існування на крайній межі виживан­ня, особливо ж у таких екстремальних, суворих місцях, як приполярна тундра або сухі, випалені сонцем південні напівпустелі.

Аби прогодувати себе та свої сім'ї, мисливці мусили в пошуках здобичі щодня долати десятки кіло­метрів. Та й щастило на полюванні дале­ко не завжди, тож племені частенько до­водилося голодувати. Отже, ті, хто не міг сам собі дати раду й ставав для співплемінників тягарем, мусив піти з життя. їх так само залишали напризволя­ще на старому місці...

Євразія. Далекий Схід

 

 Радянсь­кий письменник Євген Лапін, який у 20-30-х рр. багато попоїздив по Сибіру та Далекому Сходу й добре вивчив побут і звичаї тамтешніх корінних народів, знай­шов на Чукотці вельми цікавий архівний документ часів перших років радянської влади.

     Мешканці одного з чукотських стійбищ зверталися до районного началь­ства з дещо несподіваним проханням. Вони просили дозволу задушити стару бабу­сю, яка аж надто вже зажилася на світі: користі від неї, мовляв, давно вже ніякої, лише харчі доводиться даремно витрача­ти. І місцевий начальник не забарився за­довольнити прохання трудящих, - на папірці стояла резолюція: "Дозволяю за­душити".

 Може, Лапін вигадав усе те не­сусвітне бузувірство? Аж ніяк: чукчі ли­ше просили дозволу на виконання свого прадавнього традиційного звичаю - ма­буть, вже зрозуміли, що за радянської влади на все треба питати дозволу началь­ства, інакше не минути лиха.

Той звичай був своєрідним актом "до­бровільно-примусової"   евтаназії,   -   старих, які надто довго зажилася на світі, і справді душили - в буквальному ро­зумінні. Жертвами переважно ставали ба­бусі, бо чукчі-чоловіки - рибалки, мисливці, оленярі дуже рідко доживали до похилого віку: гинули в тундрі чи в хо­лодних хвилях океану.

   Бабусь же позбав­лялися не просто так, а за традиційним урочистим ритуалом. Протягом кількох днів до того приречену годували най­смачнішими стравами, давали скільки завгодно тютюну, розважали піснями й танцями. А відтак жертву заводили до яранги, де горіло чадне вогнище, а всі от­вори були щільно закриті; коли вона втрачала від чаду свідомість, на шиї затя­гували ремінну петлю.

Острів  Вогненна Земля. Південна Америка. Полінезія.

 

        На острові старих дідів було мало - адже вони рибалили на вбогих човниках у Тихому океані, де, як правило, й закінчувався їхній земний вік.  Бабусі ж правили за своєрідні живі кон­серви на випадок голоду. Коли риба не ловилася й харчів залишалося дуже мало, співплемінники починали їсти своїх ба­бусь, не питаючи їхньої згоди. (Той аж надто вже екзотичний і страшнуватий звичай вогнеземельців докладно описав Чарльз Дарвін у своїй відомій книзі "По­дорож натураліста на кораблі "Бігль", яка за радянських часів кілька разів пе­ревидавалася.)

У порівнянні з такими от жахами пря­мо-таки райським видається життя літніх людей на тихоокеанських островах, у Полінезії. Там стареньких ніхто не силу­вав "добровільно" помирати, і вони могли спокійно жити аж до природної своєї кон­чини. Може, їхні співплемінники були людьми добрими та м'якосердними? Аж ніяк!

    Під час нерідких міжплемінних війн полінезійці були нещадними до во­рогів, безжально вбивали їхніх жінок та дітей, а полонених зазвичай просто з'їда­ли, їхнє ж навдивовижу м'яке ставлення до своїх старих, яких інші "дикі" народи прагнули позбутися, неважко пояснити особливостями тамтешніх умов життя: на тропічних островах з "райським" кліма­том (ані холодів, ані надмірної спеки -немовби цілий рік суцільна весна) було вдосталь дикоростучих плодів, так що го­лоду полінезійці не знали. Отож старі не зазіхали на чужий кусень і нікому не за­важали.

    Однак подібна поблажливість серед примітивних племен зустрічалася  вкрай рідко. Як правило, у таких народів "зай­ві" співплемінники мусили йти з життя "добровільно-примусово" або і просто примусово. І так велося не лише у мис­ливців, а й у багатьох народів, що вже по­чали займатися примітивним землеробст­вом чи скотарством.

   Африка. 

Особливо поширені були такі звичаї у багатьох народів Афри­ки, подекуди аж до середини XX ст. (а десь, мабуть, і донині.) Іноді та обов'язко­ва "евтаназія" прибирала вельми вигадливих і жорстоких форм. Так, у деяких народів Мадагаскару було заведено бити великі горщики на голові надто старих і хворих, аж поки з них душа не вилетить.

    А в Південній Африці зулуси, які протя­гом мало не всього XIX ст. воювали з англійцями за свої землі, мало того, що не брали полонених, але не були ласкави­ми й до своїх поранених товаришів. Після кожного бою знахарі уважно оглядали їх і кожному виносили присуд: легкопоранених старанно лікували, а от важкопоране­ним перерізали артерії.

Втім, ще якихось років із 100 тому схожу "екзотику" можна було знайти не лише в Африці. Тоді навіть у деяких більш розвинених кочових народів Центральної Азії ще зберігалися прадавні зви­чаї, за якими старих і тяжкохворих кида­ли напризволяще посеред степу. Зокрема, у бурятів той звичай зник лише під тис­ком радянської влади.

   А ті, кому довело­ся дивитися старий японський фільм "Ле­генда про Нараяму", певно запам'ятали дуже схожий звичай, що побутував ко­лись у глухих японських селах: старих відвозили далеко в гори, аби вони швид­ше відправилися до предків.

    Годі й сумніватися, що за давніх часів такі звичаї були поширені по усьому світу, навіть там, де нині дуже шанують літніх людей-аксакалів. А проте античні автори розповідали, що у народів Кавказу всі, хто досяг сімдесятирічного віку, му­сили добровільно йти з життя, стрибнув­ши у глибоку прірву. Отже, маємо ще один типовий приклад "добровільно-при­мусової" евтаназії.

Тож евтаназія існувала завжди. І лише розвиток суспільного ладу зробив евтаназію більш гуманною в сучасному світі.

 

Comments:

Схожі дописи

Жінка онлайн


Ворожіння  та прикмети на Новий рік 

Обряд ворожіння своїми коренями сягає  в язичницькі часи. Вважалося, що у новорічні свята настає розгул нечистої сили,  тому саме у цей період можна було дізнатися про майбутнє за допомогою  ворожби.  У залишках колишніх  язичницьких  обрядів  збереглися окремі  форми ворожінь – вечорниці, ворожіння про Долю,  ворожіння про нареченого і наречену, обряд кликання «до  каші» тощо. Слов’яни мали велику повагу до долі  і вважали її оповіщення проявом вищої волі богів. Тож як ворожили у старовину на новорічні свята?

далі...

Поговоримо по жіночому


 

Що подарувати рідній людині на свято?

Подарунок -  обов'язковий атрибут будь -якого свята. Навіть якщо він просто символічний, все одно має магічну силу: демонструє людині вашу турботу і почуття. Тільки що ж подарувати, аби серце рідної, коханої, близької людини стислося від радості та вдячності за увагу? Вчені стверджують, що не може бути більш корисного подарунку для людини, як домашні тварини. Бувають ситуації, коли домашні тварини буквально  наповнюють життя  людей радістю й змістом, полегшують  моральні й фізичні страждання. Дослідження показали, що тварини  лікують людину не гірше за пігулки.

далі... 

 Жінка відпочиває


Магія весільного вінка

На Прикарпатті здавна виготовляють  головні убори, які можна вважати справжнім  витвором мистецтва.  Тут плетуть унікальні  вінки з  гусячого  пір’я,  які використовують  у весільному обряді. Такий вінок відтворює давні шлюбні традиції, пов’язані з віруваннями та звичаями даного краю. Важить такий весільний  шедевр народної творчості від  1 до 3 кілограмів. А таких віночків на голові нареченої має  бути два: менший – спереду, більший – ззаду.

далі...

Краса та здоров'я


street workout in Ukraine

Street Workout  як альтернатива фітнес - залам

Чудовою альтернативою фітнес - залам та спортивним клубам є  Street Workout -  різновид вуличного спорту, що лише набирає популярності  серед української молоді. Street Workout передбачає  заняття на свіжому повітрі, що неминуче призводить до загартування організму. До того ж  вуличне тренування абсолютно безкоштовне  та  корисне  для організму будь - якого віку. 

далі...