Назва Україна

    У квітні 2012 року минуло 825 років від першої писемної згадки слова Україна (за тогочасним правописом Оукраина).

    Київський літописець, складаючи похвальне слово-некролог померлому під час походу на половців переяславському князеві Володимиру Глібовичу, відзначив (сучасною мовою):   «і плакалися по ньому  всі Переюслівці , бо князь добрий  і крепкий був на раті... і  всякими добродійностями наповнений. Про нього вся Оукраина «много постона».

       У наш час важко визначити координати зга­даної тут України, бо в зв'язку з цим походом згадується лише Дніпро (тогочасний ДнЪпръ), брід на ньому (Дньпръискыи) і  якийсь Татинець (від давньоруського тать — злодій), з яким ототожнюють пізніший так званий Зло­дійський шлях. Цим шляхом кочівники намагалися проникнути якщо не до самого Києва, то принаймні до столиці Перея­славського князівства, яке охоплювало в той час усю сучасну Полтавщину, значні частини лівобережної Київщини, Черкащини, суміжні райони Чернігівщини, Дніпропетровщини, Сум­щини, ледве не всю Харківщину та деякі інші території в басейні Дону.

           Виходячи з цього, одні дослідники згадану тут літописну Україну ототожнюють із порубіжною територією Київської землі і при цьому називають її «Київською», другі перекривають нею весь простір тогочасної «Переяславщини», треті вважають, що цю назву вжито в розумін­ні країни, яка охоплює і Київщину, і Пере­яславщину, і Чернігівщину, разом узяті.         

   Найімовірніше ж, Україною вже в XII столітті називали Середню Наддніпрянщину, що вже тоді відігравала велику роль у політико -економічному житті Південної Русі і  за  якою протягом усієї фіксованої історії ця назва трима­лася найміцніше. Так чи інакше, але з цитованого контексту виразно помітно, що назва Оукраина в ті часи була вже досить відомою і не вимагала якогось додаткового означення, як це й було з нею і в усі наступні віки.

         А ще через два роки, тобто «літа 1189», у хронологічному описові тогочасних подій ця ж сама назва вживається з уточненням: «Оукраина Галичькыи». Знову неясно, що таке ця Галицька Україна: чи це вузька порубіжна смуга Галицького кня­зівства, а чи все князівство, «до складу якого тоді входили не тільки галицькі землі, але Покуття, Буковина і Подністров'я аж до бере­гів Чорного моря і гирла Дунаю».

              А трохи менше, як через чверть століття, точніше 1213 року, з'являється третя згадка, так зва­на «Волинська» Україна, коли військо видатного політичного діяча, дипломата й полковод­ця Данила Романовича Галицького у ході бо­йових операцій проти іноземних загарбників, «пройшло всю Оукраиноу».

   Історія підказує, що тут ідеться про північно-західну частину Галицько-Волинського князівства, так звану Берестейщи­ну, до речі, ще й досі значною мірою заселену носіями   місцевого  діалекту  української  мови.

       У першій половині XIII століття назва Украї­на набула вже такої популярності, що потрап­ляє навіть на сторінки одного з татарських літописів. Що ж до місцевого літописання, то воно незабаром (1279) передає аналізовану назву вже в типовій розмовній тогочасній українській формі. Так, Галицько-Волинський літопис відзначає, що князь Лев Данилович (до речі, від його імені виводять назву м. Льво­ва), направившись зі своїм військом за річку Західний Буг та визволивши там від польських феодалів кілька міст, «восхотъ соби части… города на Въкраини». Це перша фіксація прийменникової конструкції «на  Вкраїні», що стане ледве чи не обов'язковим атрибутом української народної пісні й думи, приказки й прислів'я, поезії і прози, коли вони торкаються назви рідної землі (порівняймо: у Т. Шевченка: «В Україну ідіть, діти, в нашу Україну» і «Серед степу широкого, на Вкраїні милій»).

          А 1282 року від цієї форми вже з'являється й похідне утворення, згадане в зв'язку з тим, що польські війська, вчинивши напад на Во­линь, захопили «село на Въкраиници именемь Воинь» (до речі,з історії  -  поселення під назвою Воинь за княжих часів було відоме й на «Переяславській» Україні).

   Що означає ця Вкраїниця, ще й досі залишається таємницею. Одні вважають її зменше­ною формою від територіальної назви Вкраїна, а інші — найменуванням якоїсь порубіжної річки, виходячи, наприклад, із того, що поряд із назвою річки Сула є зменшена форма найме­нування її притоки — Сулиця, в басейні Ворск­ли— Ворсклиця, Ірші — Іришиця тощо.

До то­го ж прийменник "на" вживається не тільки перед територіальними назвами (порівняймо: на Поділлі, на Волині, на Поліссі), але й перед гідронімами: на Дніпрі, на Дінці, на Бистриці. 

      Отже, якщо згадана  Вкраїниця була річкою, то могла бути й ріка Вкраїна чи Україна. Сучасні матеріали вже не знають такої ріки, але її згадує російська народна билина «Олеша и Тугарин», описуючи при цьому події, пов'язані з Києвом і великим київським князем Володимиром Святославовичем, на долю якого випала важлива історична місія — хрещення Русі. «Ой ты, гой еси, Ефимушка, слуга верная, Мы поедем на Украину-реку... Не поедем, не по­едем на Украину-реку, Мы поедем, поедем княжу Солнышко Володимеру»,— співається в цій билині про події, які минули понад 1000 ро­ків тому. 

        Назва Україна (чи україна) у давні часи вживалася й щодо територій, локалізованих за межами сучасного українського етномовного масиву.

  Так, під 1271 роком у Псковському лі­тописі згадується про німців («погану латину»), які «прийшовши тайно, и взяша съ украины неколико псковских селъ». Відомий російський лексикограф наводить ана­лізоване слово й у таких контекстах: «На украинЪ, на студеномъ моръ», «Даже до украины нашей страны Молдавской» (Даль В. Тол­ковый словарь великорусского языка.— СПб.— М., 1882, т. 4, с. 484).

        У XV—XVI століттях під назвою Україна («Украина за Окою») виступають російські землі на південь від річки Ока, тобто у вер­хів'ях річок Сейму, Трубежу, Удаю, Сули, Псла, Сіверського Дінця тощо, основна частина течії яких перетинала в більшості випадків терито­рію колишньої Переяславської землі, що й була відомою  в  літописах  як  Оукраина.

            Що ж до суто українських земель поординського лихоліття, то історія   XIV — першої поло­вини XV століття  залишила обмаль пи­семних пам'яток, а ті, що дійшли до нас, відбивають тяжкий стан соціального й національ­ного гноблення, політичної роздрібненості території та розподіл її між іноземними держа­вами. У XV—XVI століттях на Наддніпрянщині відбувається деяке посилення народних, зокре­ма козацьких, рухів, що супроводжувалося й активізацією фіксацій місцевих географічних назв, а серед них і територіальної назви Україна.

            У XVI—XVII століттях Україною почали називати не тільки Середню, а й Нижню Наддніпрянщину, де в той час жило багато вільних від панщини селян-утікачів (козаків). З цього часу слово Україна у широкому значенні Наддніпрянської землі вживається і в народних піснях та думах. «А я молоденький на Україні, Напуваю коня із бистрого Дніпра», — співається в одній з пісень.

          Численні актові й картографічні матеріали (карти Боплана тощо) періоду підготовки й розгортання визвольної війни українського на­роду проти польської шляхти, возз'єднання України з Росією показують, що Україною (українами) звалися не тільки землі Київщи­ни, Переяславщини, Чернігівщини, Слобожан­щини, Запоріжжя, Брацлавщини, Поділля, колишньої Болохівщини, Покуття, Львівщини, Белзщини, Полісся, Люблінщини, Холмщини, Перемишльщини тощо, але й Закарпаття.

      Так, наприклад, 3-го жовтня 1662 року єзуїт Севастіян Мілей писав до свого краківського колеги Матвія Міткевича: «...Мукачівська Україна, яка велика вона є, до цього часу є схизматичною (пра­вославною)». Очевидно, і українська мова, якою говорить корінне східнослов'янське населення, і назва краю Україна, і православ­на віра, її побут закарпатців, і багато інших рис місцевого життя, що дуже нагадують анало­гічні явища інших українських територій, фор­мувалися тут у єдиному з підкарпатськими, подільськими, наддніпрянськими та іншими землями  в   етноісторичному  процесі.

  Про це, мабуть, свідчить і той факт, що в польських і угорських документах XVII століт­тя почасти стосовно Закарпаття вживається також назва Україна Угорська, зокрема й у словосполученнях типу «староство України Угорської, «Україна кордону угорського» тощо.

         Разом з тим із згаданих документів  видно, що Закарпаття, особливо в попередні XIV - XVI) століття, виступало й під назвами Краина, Крайна, нерідко з означеннями, що уточ­нювали їхню локалізацію типу: Крайна Угорська,   Крайна   Березька,  Крайна   Гуменянська, Крайна Маковиченська, Крайна Мукачівська тощо. Такі означення, звичайно, вказували на комітати (повіти), на які поділялося Закарпат­тя. Відповідно до цього місцевих українців  (русинів) називали ще крайниками.

       Залишає­ться й досі нез'ясованим генезис лексичної пари Україна // Країна (Крайна) та їхня функ­ціональна взаємодія, які, особливо в народно­пісенній творчості, здавна поширені й на інших українських землях.

  Але так чи інакше в XVII столітті практично всі землі, заселені українцями, об'єднуються назвою Україна (україни). Поряд із цією функціонували, звичайно, й де­які інші, як народні, так і введені книжно-адміністративним шляхом назви типу Мала Русь, Червона Русь, Малоросія, Новоросія (Південна Україна), Підкарпатська Русь (Закарпаття), Угорська Русь, Мала Польща і по­дібні, які усталилися у мовній практиці.

        Уже в XV—XVII століттях в історії  фіксується чимало прикметникових утворень, похідних від слова Україна (украина), які хронологічно можна поділити на дві групи — найдавніші (вони, очевидно, похідні від слова, вжитого в загальному значенні, типу «украинные», якими могли бути «городы», «повиты», «волости», «замки», козаки, просто люди) і пізніші — від того ж слова в його власноіменному значенні. Так, наприклад, говорячи про події 1636 року, ві­домий козацький літописець посилається на офіційний документ, спрямований «войску За­порожскому й цалому народу украинскому». 

     Українським народом, або українцями, спочатку, очевидно, називали населення Наддніпрянщини з її козацтвом і Запорізькою Січчю. Це воно було основною силою у визвольній боротьбі 1648—1654 рр. проти панської Польщі. Пам'ятки  XVII  століття  зафіксували  й  назву «обабочніи украинци», яка охоплювала насе­лення як Право-, так і Лівобережної України. Відтоді з народної мови, насамперед наддніпрянців, незважаючи на всі зусилля протидії зовнішніх і  внутрішніх гнобителів, слова Україна, українці, український як назви краю, його народу й мови ніколи не виходили з ужит­ку, ставши символами боротьби проти всяких поневолювачів, що знаходило своє яскраве відбиття в українській народній пісні, думі, приказці й прислів'ї.

   У віковій боротьбі за своє соціальне й на­ціональне визволення український народ ство­рив неперевершений лірико-епічний образ рід­ної країни — «славної Вкраїни».  Возз'єднання усіх українських земель у складі Української  Радянської Соціалістичної Республі­ки закріпило назву Україна за всіма возз'єднаними територіями, витіснивши всі інші терміни.

       Відтоді за всім возз'єднаним народом, який мав і має ще цілий ряд регіональних назв,— зокрема  батюки, бойки, буковинці, верховинці, волиняни (волиняки), галичани, гуцули, запоріжці, карпаторуси, козаки, лемки, малороси (малоросія­ни), ополяни, оросаки, підгірці, пінчуки, подоляни (подоляки), поліщуки, польовики, райки, роксолани, русини (руснаки), рутени, севрюки (севруки), слобожани, степовики, тавричани, угроруси, хохли, червоноруси, чер­каси, чорноморці тощо — закріпилася єдина офіційна назва українці (однина — українець, українка), а за його мовою — українська.

          Ці назви було узаконено не тільки для сучас­ного і майбутнього, але й для всього поперед­нього періоду, починаючи з розпаду Київської Русі. Незважаючи на, здавалось би, виразність, зрозумілість і простоту слова Україна, спосте­рігається немало випадків зміщення в ньому наголосу проти нормативного. Правильної вимови цього слова учить нас українська народна пісня й дума: у ній ви ніколи не почуєте наголосу на третьому складі від кінця, як ще інколи можна спостерегти в розмовній мові, а тільки на другому.

«Ой коли б я, зозуленько, коли б крила мала, То я б тую Україну кругом облітала»,— чує­ться в пісні, якій вторить народна дума: «Взя­ли його поставили на Савур-могилі: Дивись тепер, Морозенку, на свою Вкраїну».

        Ще більше існує спроб пояснити цю назву. Найпарадоксальнішою, якщо не дивацькою, серед них є та, яку зробив А. Великанов у своїй книжці «Зарницы Руси за скифским горизон­том начала ее разысканий» (Одесса, 1877). Переконаний, що Русь бере свій початок від скіфів, він намагався й усі східнослов'янські географічні назви пояснити на скіфсько-іран­ській основі, ігноруючи мовні закони та робля­чи довільні зближення. Україна, на його думку, походить від того ж кореня, що й санскритське «укхраіїа», тобто «горб, земляний бугор». Мовляв, «рубіж, який оборонявся сторожовими могилами (кургана­ми), він  (народ)  завжди називав Україною».

        Відомий     російський    вчений    М.    Надєждін у  своїй  праці   «Опыт  исторической  географии русского мира» писав: «...Три України (Украи­ны), які зберегли до цього часу свої назви,— Дніпровська,   Дунайська    (земля   стародавніх карнів, нинішній австрійський Крайн) і Полаб­ська    («Эльбская» — земля   стародавніх   укрів,  ... прусський  Уккермарк)  повинні вважатися   споконвічними  краями  чистого  венедо-слов'янського світу...»

         Із тим же коренем, що   й   у   назві   Крайни — південнослов'янської історичної області  (Кrajina, латинське саrnіа), польської Крайни чи вже відомої нам закарпатської   (Руської)  Країни  (Крайни),   як,   за свідченням Я. Головацького, називалася гірська частина колишніх Ужгородського та Земплинського повітів у складі Австро-Угорщини, і з Країною — частиною     балтійського   Помор'я (за р. Нетечею) назву України пов'язував ряд учених.                    

           Була  також  спроба  виводити  її   від дієслова  «украяти», тобто «врізати»,— мовляв, українські   козаки   мечем   своїм   «украювали» від ворога землі. Ці «теоретики» йшли, очевид­но, від народного каламбуру: «У нас Україна: треба самому собі хліба украяти»  (поданий у збірниках прислів'їв Номиса та І. Франка).

          Більшість же дослідників схилялася до дум­ки, що ця назва походить від прийменникової конструкції «у края». Відомий мовознавець О. Потебня писав: «Усяка крайня від чогось земля називалася Україною». Значення «порубіжжя» в цьому вбачав відомий український мовознавець А. Кримський. Ідучи за словником Б. Грінченка, який у семантичному спектрі цього слова на перше місце ставив поняття «країна», мовознавець Є. Тимченко надавав ваги в ньому й значенням «окремої території; краю, далеко­му від осідку» тощо.

        Ряд значень цього слова, зокрема «порубіжна місцевість», «чужі краї», «іноземна країна» в давньоруській мові спостеріг І. І. Срезневський. Найчастіше ж цю власну територіальну назву «пов'язують із за­гальним іменником «україна», тобто «окраїна» якоїсь землі (див, ще: Стрижак О. С. Про що розповідають географічні назви,—К,., 1967, с. 11—13, 111—123). Але й досі точно ще не встановлено, якої саме.

  Справа в тому, що, як гадає мовознавець-етимолог О. Трубачов, для відомої з історії Північного Надчорномор'я етнічної назви IV—VII століть н. е. анти за­лишається найбільш імпонуючим зближення з давньоіндійським аntа — «кінець, край» — «бездоганне фонетично, а також семантично, тому, що так звані анти справді займали пів­денно-східний край слов'янства, відомий згодом під назвою Україна».

Олексій СТРИЖАК «Звідки походить назва Україна»

Comments:

Жінка онлайн


Ворожіння  та прикмети на Новий рік 

Обряд ворожіння своїми коренями сягає  в язичницькі часи. Вважалося, що у новорічні свята настає розгул нечистої сили,  тому саме у цей період можна було дізнатися про майбутнє за допомогою  ворожби.  У залишках колишніх  язичницьких  обрядів  збереглися окремі  форми ворожінь – вечорниці, ворожіння про Долю,  ворожіння про нареченого і наречену, обряд кликання «до  каші» тощо. Слов’яни мали велику повагу до долі  і вважали її оповіщення проявом вищої волі богів. Тож як ворожили у старовину на новорічні свята?

далі...

Поговоримо по жіночому


 

Що подарувати рідній людині на свято?

Подарунок -  обов'язковий атрибут будь -якого свята. Навіть якщо він просто символічний, все одно має магічну силу: демонструє людині вашу турботу і почуття. Тільки що ж подарувати, аби серце рідної, коханої, близької людини стислося від радості та вдячності за увагу? Вчені стверджують, що не може бути більш корисного подарунку для людини, як домашні тварини. Бувають ситуації, коли домашні тварини буквально  наповнюють життя  людей радістю й змістом, полегшують  моральні й фізичні страждання. Дослідження показали, що тварини  лікують людину не гірше за пігулки.

далі... 

 Жінка відпочиває


Магія весільного вінка

На Прикарпатті здавна виготовляють  головні убори, які можна вважати справжнім  витвором мистецтва.  Тут плетуть унікальні  вінки з  гусячого  пір’я,  які використовують  у весільному обряді. Такий вінок відтворює давні шлюбні традиції, пов’язані з віруваннями та звичаями даного краю. Важить такий весільний  шедевр народної творчості від  1 до 3 кілограмів. А таких віночків на голові нареченої має  бути два: менший – спереду, більший – ззаду.

далі...

Краса та здоров'я


street workout in Ukraine

Street Workout  як альтернатива фітнес - залам

Чудовою альтернативою фітнес - залам та спортивним клубам є  Street Workout -  різновид вуличного спорту, що лише набирає популярності  серед української молоді. Street Workout передбачає  заняття на свіжому повітрі, що неминуче призводить до загартування організму. До того ж  вуличне тренування абсолютно безкоштовне  та  корисне  для організму будь - якого віку. 

далі...