Авторський блог

  • Головна
    Головна This is where you can find all the blog posts throughout the site.
  • Мітки
    Мітки Displays a list of tags that has been used in the blog.
  • Блогери
    Блогери Search for your favorite blogger from this site.
  • Архіви
    Архіви Contains a list of blog posts that were created previously.
  • Увійти

Українці та росіяни. Чому ми такі різні?

Posted Автор: Створено: в Блог
  • Font size: Larger Smaller
  • Переглядів: 20633
  • Підписатися на оновлення
  • Друкувати

Нам, українцям, наразі важко зрозуміти росіян, які у переважній більшості схвалюють дії президента Росії Володимира Путіна щодо України. Нам важко збагнути, як можна підтримувати загарбницькі  військові  дії  на території України.

Те, що сьогодні робить Володимир Путін  нас шокує, бо ми не здатні  на те, щоб прийти на чужу землю та вкрасти її шматок. А от для росіян це не вперше. Першим українську землю намагався привласнити засновник Москви, князь Юрій І Довгорукий ( син Володимира  Мономаха). Він довго не міг заспокоїтися тим, що йому належить лише Ростово-Суздальська земля. Тому після смерті батька Юрій  почав війну з своїми братами за київський престол. 

Тричі завоював  Київ, де й залишився до кінця свого життя. Щоб закріпитись на півдні, він роздавав тут своїм синам удільні князівства. Юрій I Довгорукий не був любленим серед киян; під час пиру у київського боярина Петрила його 15 травня 1157 року отруїли.  За Юрія Долгорукого вперше виявилося суперництво двох народів, між Києвом та Суздальщиною ( Росією) почалася боротьба, яка триває і донині.

Відмінність та неприязнь двох народів, українців та росіян, – давно помічена багатьма  дипломатами та  подорожуючими у різні часи. Можливо, прочитавши спогади іноземців про російських правителів, ми зможемо трішки більше  зрозуміти  їх…  безнадійність.

Цар Іван Грозний

16 століття.

Щоби зрозуміти відмінність відносин у житті та побуті  Московщини кінця XVI ст., не можна не згадати великого твору англійця Джайльса Флетчера, що був у 1588 році послом при московському дворі,  «Про російську державу або спосіб правління росій­ського царя».

Про спосіб правління московською державою Д. Флетчер пише: «Правління в них (московських царів) чисто тиранське, всі кроки царя розраховані на те, щоби були корисні лише для одного царя, а крім того найбільш безоглядним і варварським способом».

У спеціальному розділі під заголовком «Про за­соби збагачення царської скарбниці майном підда­них» автор пише, що цар притримується таких засад: «Не противитися насильству, видиранню і всякого роду хабарам, яких уживають князі, «дяки» (губер­натори на місцях) та інші урядовці над простим на­родом в областях, але дозволяти їм все це до закін­чення їх служби, доки вони цілком не нажеруться.

 Потім поставити їх на «правеж» [себто під батіг] за їх поведінку і вимордувати з них усю або більшу частину здобичі, награбованої ними у простого народу, і зло­жити її до царської скарбниці, але ніколи не вертаю­чи нічого, справжньому власникові, яка не була б ве­лика і очевидна спричинена їм (власникам) шкода. Для цієї мети дуже «корисні» бідні князі і «дяки», яких посилають до областей на місця, а котрі перемі­нюються дуже часто.

 Показувати іноді прилюдно приклад справед­ливості (суворості) над урядовцями, що грабували народ. Коли якийсь із них став особливо відомий з найгіршого боку, щоб народ міг думати, що цар обурює­ться гнобленням народу, і таким чином скинути вину за погані прикмети його урядовців. Так, між іншим, зробив покійний цар Іван Васильєвич з «дяком» од­нієї своєї області, котрий крім річних поборів і ха­барів прийняв печену гуску, начинену грішми. Його (урядовця) привели на ярмаркову площу в Москві, де цар був присутній особисто, і промовив:

— От, добрі люди, ті, котрі готові вас з'їсти, як хліб, і т. п.

Потім він запитав своїх Катів, хто з них вміє рі­зати гуску, і наказав одному з них спочатку відрубати дякові (губернаторові) ноги на половину литок, по­тім руки вище ліктя (усе запитуючи його, чи смачне гусяче м'ясо), і нарешті звелів відрубати голову, щоб він зовсім був подібний до печеної гуски. Це могло би служити достаточним прикладом справедливости (як розуміють судову правду у Московії), коли б вона не мала на оці хитру мету закрити той гніт, якого допускається сам цар».

 17 століття.

З описів Ук­раїни  та Росії особливо цінний Денник подорожі Павла Алепського (з міста Алеппо в Сирії), секретаря антіохійського патріарха Макарія III, що подорожували по Україні в роках 1654 і 1656. Про Україну пише Пав­ло Алепський з захопленням, як про «прекрасну кра­їну, що повна мешканців і замків, як гранатове яб­луко зерен». Уперше вступивши на українську зем­лю у Рашкові над Дністром, П. Алепський зразу по­мітив високий рівень культури.

   З України через Путивль П. Алепський з патріархом поїхали до Москви, де були майже 2 роки. Побут у Москві П. Алепський описує в дуже неприваб­ливих фарбах, і незважаючи на те, що патріарх там одержав великі подарунки, Москва їм не сподобалася. Про москалів він пише, що «всі вони, від великого до малого, мають п’ятий темперамент, а саме лукав­ство... чужинцям нічого не скажуть... Життя моска­лів дуже зв’язане, та ніхто з чужинців не може зносити цього, і людині все здається, ніби вона у в’язниці». Загально про свій побут у Москві сирієць Алеп­ський пише так: «Жарти та сміх стали нам зовсім чужі, бо лукаві москалі підглядали нас і про все до­носили. Бог хай спасе нас і звільнить від них».

Зате відпочили  патріарх та його оточення, коли знову стали ногою на українську землю. Перед Ки­євом, ночуючи на березі Дніпра, П. Алепський за­писує: «Цієї ночі ми спали на березі ріки, зовсім задоволені та спокійні, бо від тої хвилини, коли ми ли­ше побачили Печерську Лавру, що здалеку виблискувалася своїми банями, та як лише до нас долеті­ли премилі пахощі цих цвітучих земель, наші душі затремтіли від радощів та втіхи, серця наші пороз­кривалися, і ми розливалися в подяках Господеві Богові.

Цілі два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був геть-чисто стиснений і придушений, бо в тій країні (Московщині) ніхто не мо­же почувати себе хоч трохи свобіднішим і задоволе­ним, хіба лише ті люди, що там виросли, а всі інші, от хоч би ми, навіть ставши панами цілої країни (як патріарх!), ніколи не перестануть бентежитися та відчувати в серці неспокій. Зате Козацька країна бу­ла для нас начебто наш власний рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, неначе ми самі!»

Ще більше цікавий опис можна знайти у  рідкісній книжці Й. Г. Корба під заголовком «Diarium itineris in Moscoviam Perillustris», що видана у Відні коло 1700 р. Як дуже спостережливий ман­дрівник, Корб подав докладні відомості зі всіх ді­лянок московського життя, але зустрічаємо тут та­кож чимало відомостей про українське військо.

Подаючи різні характеристичні практики москов­ських судів, каже, що «серед москалів завжди і скрізь можна знайти фальшивих свідків, бо до тої міри зде­моралізовані в них поняття, що штука обманювати рахується майже ознакою високого розуму». А далі: «У жовнірів Московії є у звичці жорстоко і зовсім самовільно, без поваги до осіб або обставин, бити затриманих рушницею і палицями і, запхавши їх у найгірший кут, всякими способами кату­вати.

 Особливо поводяться вони так з багатими, кот­рим без встиду заявляють, що кінця їх биття не бу­де раніш, ніж ті виплатять певну суму грошей; б’ють кожного, чи йде він під багнетами добровільно чи насильно». Військо і нарід московський все виконує не через свідомість, а лише зі страху перед царськи­ми карами. «Не мають почуття гідності, неосвічені. мають в’ялий і тупий розум». В проханні до царя москвини підписуються зменшеними іменами, наприклад, замість Яків — «Якушка», конче додаючи при цьому «холоп» і «раб».

 Багато місця присвячує Й. Корб військовому пов­станню «стрільців» (Стрілецький бунт 1698 року - повстання московських стрілецьких полків, викликане труднощами служби в прикордонних містах) проти царя Петра І. Автор описує нечувано жорстокі катування повстан­ців, у яких брав участь сам Петро І: «Дня 27 жовт­ня 1698 р. цар наказав своїм вельможам і полковни­кам, що кожний з них мусить власноручно відруба­ти кілька голов стрільцям. «Сам цар, сидячи у кріс­лі, дивився сухими очима на всю цю таку жахливу трагедію і забиття стількох людей, обурюючись ли­ше тим, що багато з бояр приступали до цих незвич­них обов’язків з дрожачими руками»...

Під датою 4 лютого 1699 р. Корб оповідає, як уря­довці одного посольства, бажаючи побачити москов­ські в’язниці, відправились у передмістя Москви Преображенське. «Оглянувши різні в’язниці з ув’язненими, рушили вони туди, де найбільші зойки свідчили на найбільш жахливі муки. Дрожачи від жаху, обій­шли вони три в’язниці, але зловіщі зойки і нечувано жахливий стогін змусили їх подивитися на жорстокості, які діялися у четвертій будові. Як лише увій­шли туди, миттю хотіли покинути це приміщення, бо зі здивованням побачили там царя і бояр»... Ледве втікли звідтам, бо «цар і бояри були дуже невдоволені, що чужинці застукали їх при такому занятті»...

 Великий інтерес мають обширні спогади данського посла Юля Юста, що в роках 1709—1712 перебував у Росії, а в році 1711 їздив на Україну. Посол не тіль­ки докладно описує свою подорож через цілу Укра­їну, але робить широкі порівняння життя, побуту і культури України Мазепиної доби з життям Москов­щини.

 Юль Юст пише: «Таким чином, хоч під цю пору у своїй поведінці росіяни стараються наслідувати, як мавпи, інші нації, хоч вони і вдяга­ються у французький одяг, хоч по зовнішньому виг­ляді вони трохи отесані, але всередині їх по старому сидить хлоп».

Досить багато пише данський посол про побут і життя росіян та не може надивуватися диким, гру­бим і варварським звичаям:

«Коли росіяни розсердяться, то називають один одного злодіями і «мошенниками», і за дуже розпов­сюдженим тут звичаєм плюють один другому в ли­це». Це торкається навіть найвищих російських верств. Описуючи приняття у царя Петра І в Нарві, данський посол занотовує: «Окружения царя поводилося без совісти і встиду: кричали, свистали, ригали, плюва­ли, лаялися і навіть нахабно плювали в обличчя по­рядних людей».

«В Росії від усіх недуг лікують три лікарі, ужи­ваючи для того хорих і здорових: перший лікар — це російські лазні («бані»), другий — горілка, кот­ру пють як воду або пиво всі ті, котрим дозволяють засоби, і третій — часник, котрий росіяне вживають не тільки як приправу до кожної страви, але також їдять сирий серед дня».

Перебуваючи поміж росіянами цілих два роки, ро­бить данський посол таке зауваження:

«Іноді при зносинах з росіянами допомагає лай­ка... Загалом, коли маєш діло з росіянами, треба го­ворити з ними гостро й по грубіянськи, тоді вони ус­тупають; коли ж поводитися з ними ласкаво, то від них не можна нічого добитися».

Про державні податки на Московщині читаємо: «Цікаво, що нема ні одної ділянки народніх прибутків, котрі б цар не монополізував і з котрої не брав би своєї частини. Навіть шинки по цілій Московщині тримає цар і одержує від них прибутки. Кожна ри­бальська сітка, котра біднякові дає харч, і та обло­жена тут річними податками».

Про суд читаємо «У Московщині закон оминають на кожному кроці і вирішають справу без суду. У всьому (коли когось притягли до суду) можна було, зрештою відкупити­ся, даючи Меньшикові «взятку» 10, 20 чи 30 тисяч рублів. При чім з того цар (Петро «Великий») ді­стає «свою частину» — пише данський посол. «Зреш­тою, що можна очікувати кращого в країні, де ви­щі достойники постійно повторяють: нехай цілий світ говорить, що хоче, а ми все таки будемо робити по своєму».

Лише прочитавши цю частину спогадів данського посла Юля Юста, в котрій він пише про Московщи­ну, більш рельєфно виступає його опис подорожі по Україні. Побачивши вперше українські села і міста, посол був приємно здивований їх чистотою і поряд­ком.

Загально про українців зауважує, що «Козаки, будучи народом вільнолюбним, невдоволені царем за призначення до їх фортець московських комен­дантів... Вважаючи себе вільним народом, вони огірчені, що постійно мусять прислужуватись царю і виконувати його накази».

Англійський відомий дипломат Гарісон  2. лютого 1778 р. так характеризує життя столиці доби Катерини II:

«Велика пишнота і невелика моральність, зда­ється, розповсюджені у всіх верствах; підлестливість і плазування характеризує нижчі верстви громадян­ства, самопевність і гордість — вищі (верстви). Лег­кий, але пестрий полиск покривають найбільш нерозвинені і неосвічені мозги. Їх забави, прибранство покоїв і кількість слуг носить зовсім азійський ха­рактер і, що дуже дивно, хоч може і вповні природньо, не дивлячись на те, що вони все переймають від чужинців і не мають (я кажу про вищі верстви гро­мадянства) ні в звичаях ні в характері нічого власного».

До кінця XVIII ст. належать також  «Секретні спогади про Росію» Шарля Франсуа Масона, француза з поход­ження, що був на російській службі в pp. 1762—1802 і близько стояв коло царського двору, його справ та інтриг.  Хоч   автор   висловлюється про  московську тиранію досить обережно, «стараючись — як каже — затримати рівновагу між вдячністю для нації, яка його приняла, а нехітью до уряду», все таки йо­го зауваження що до України та українських зма­гань досить цікаві. Він не зле зорієнтований у взаємовідносинах поміж Україною і Московщиною і ви­разно розрізняє «russe» від «ukrainien». В XIV роз­ділі своїх «Секретних споминів» Масон пише (цитовано за перекладом Ю. Косача):

«Козаки не мають нічого спільного з росіяна­ми, хіба що грецьку релігію і зіпсуту мову. Їхні зви­чаї, навпаки, спосіб життя, їжі, війни — цілком від­мінні, коли не брати під увагу загальних схожостей, які завжди існують між межуючими народами. Ко­заки є далеко гарніші, вищі, активніші, зручніші, вигадливіші й особливо далеко чесніші за росіян, менше звиклі до рабства. Вони щирі, відважні й го­ворять сміливіше. їх зверхність менш одноманітна і тавро, що його накладає рабство, їх ще не цілком споганило та не дало зіпсувати... Козаки жорстокі й криваві, але тільки в розгарі військової дії, росіянин є з природи холоднокровно-безпощадний і суворий...

Михайло Погодін, професор московського універ­ситету, відомий теоретик «офіційної (російської) на­родности», духовний батько галицького москвофіль­ства, все таки не міг не признати відрубности укра­їнців від москалів. У 1842 р. він писав:

«Я люблю малоросійські села. Яка це принада — білі хати в тіні зелених, пишних дерев, розсипа­них по схилах гори. Видно з першого погляду, що мешканець їх приятелює з природою, що він любить свій дім-стріху і не кидає його без потреби. Зовсім не так у Великороси; часто рослинки не побачите коло «ізби» і рідко коли сидить вдома клопотливий господар; він поспішає з промислу на промисл. В нього хата лише для переспання».

З цілого XIX ст., можливо, найбільш цікавий опис подорожі по Україні Й. Г. Коля під заголовком «Die Ukraine, Kleinrussland» (1841). Коль, визначний уче­ний і мандрівник, основоположник антропогеографії, переїхав цілу Україну від Харкова до Одеси і від Одеси до Перемишля.

Коль не раз торкається взаємовідносин поміж ук­раїнцями і москалями, вказуючи на різницю поміж ними, при чім підкреслює культурну вищість україн­ців над москалями.

український козак«Відраза Українців до Москалів, їхніх гнобите­лів, є така велика, що це можна назвати ненавистю. Ця ненавість радше зростає, ніж слабшає. За те Ук­раїнці ніколи більше не симпатизували з Поляками, як від часу, коли визволилися з під їхнього пануван­ня. Найгіршим словом, яким пятнує Українець По­ляка, є «безтолковий Поляк», тоді як Москаль в уя­ві Українця завжди «проклятий»... Українці мають прислівя:

—Вій людина собі нічого, але Москаль.

—З Москалями дружи, але камінь за пазухою держи.

Українці дуже погані російські патріоти. Властиві Москалям любов і обожання царя є для Українців цілковито чужі і незрозумілі. Українці слухають ца­ря, бо інакше не можуть, але його владу вважають чужою і накиненою... Коли ви не хочете образити Українця, то не смієте говорити йому про завойован­ий України Московщиною, бо Українець свідомий того, що його батьківщина заключила союз з Мос­ковщиною, яка зі свого боку обманула Україну».

Наприкінці Коль пише: «Нема найменшого сум­ніву, що колись велитенське тіло російської імперії розпадеться й Україна стане знову вільною і неза­лежною державою. Час цей наближається поволі, але неухильно. Українці є нація з власною мовою, культурою та історичною традицією. Хвилево Укра­їна роздерта поміж сусідами. Але матеріял для бу­дови української держави лежить готовий: коли не нині, то завтра зявиться будівничий, що збудує з тих матеріялів велику незалежну Українську Дер­жаву!»

 «Українці є протилежність москалів. Українець є вдумливий, запальний, радо згадує минуле свого народу і кохається у спогадах про героїчні вчинки своїх предків. Коли його спитати: хто він, то відпо­вість з радістю і гордістю:

—    Я козак!

Українці це поетичний, багатий уявою нарід і тому легко собі уявити, яка сила народніх пісень і переказів у них зберіглась. Вони мають великий хист до мистецтва, а до співу створений у них дзвінкий голос, чутке ухо й память... Непорівняно більше, ніж у москалів, розвинене в українців і естетичне по­чуття. Вони мають теж талант до рисунків і маляр­ства. В цілій низці поменших рис характеру помічається, що українці мають куди більше змислу для краси, ніж москалі».

На основі історичної праці Володимира Січинського «Чужинці про Україну». 

Привіт, мене звати Віталіна. Я - редактор сайту "Жінка - Онлайн". Якщо ви хочете стати автором блогу, напишіть мені: vitalinasevruk@gmail.com

Жінка онлайн


Ворожіння  та прикмети на Новий рік 

Обряд ворожіння своїми коренями сягає  в язичницькі часи. Вважалося, що у новорічні свята настає розгул нечистої сили,  тому саме у цей період можна було дізнатися про майбутнє за допомогою  ворожби.  У залишках колишніх  язичницьких  обрядів  збереглися окремі  форми ворожінь – вечорниці, ворожіння про Долю,  ворожіння про нареченого і наречену, обряд кликання «до  каші» тощо. Слов’яни мали велику повагу до долі  і вважали її оповіщення проявом вищої волі богів. Тож як ворожили у старовину на новорічні свята?

далі...

Поговоримо по жіночому


 

Що подарувати рідній людині на свято?

Подарунок -  обов'язковий атрибут будь -якого свята. Навіть якщо він просто символічний, все одно має магічну силу: демонструє людині вашу турботу і почуття. Тільки що ж подарувати, аби серце рідної, коханої, близької людини стислося від радості та вдячності за увагу? Вчені стверджують, що не може бути більш корисного подарунку для людини, як домашні тварини. Бувають ситуації, коли домашні тварини буквально  наповнюють життя  людей радістю й змістом, полегшують  моральні й фізичні страждання. Дослідження показали, що тварини  лікують людину не гірше за пігулки.

далі... 

 Жінка відпочиває


Магія весільного вінка

На Прикарпатті здавна виготовляють  головні убори, які можна вважати справжнім  витвором мистецтва.  Тут плетуть унікальні  вінки з  гусячого  пір’я,  які використовують  у весільному обряді. Такий вінок відтворює давні шлюбні традиції, пов’язані з віруваннями та звичаями даного краю. Важить такий весільний  шедевр народної творчості від  1 до 3 кілограмів. А таких віночків на голові нареченої має  бути два: менший – спереду, більший – ззаду.

далі...

Краса та здоров'я


street workout in Ukraine

Street Workout  як альтернатива фітнес - залам

Чудовою альтернативою фітнес - залам та спортивним клубам є  Street Workout -  різновид вуличного спорту, що лише набирає популярності  серед української молоді. Street Workout передбачає  заняття на свіжому повітрі, що неминуче призводить до загартування організму. До того ж  вуличне тренування абсолютно безкоштовне  та  корисне  для організму будь - якого віку. 

далі...